– Отже, пане Коллінз, ви чоловік практичний, – голос титана прозвучав одночасно і м’яко, і з натиском. – Ви, здається, двічі чи тричі за свою коротку промову згадали про це, тому помилитися важко. Що ж, дуже помітний факт для того, хто займеться вашою біографією, описавши вашу вченість і застільні бесіди з додаванням портрета у віці п’яти років, дагеротипа бабусі і ландшафтів рідного міста. Сподіваюся, ваш біограф не забуде згадати, що у вас був ніс, як у мопса, і на ньому прищ, і що ви були такі гладкі, що через живіт ніг не бачили. Ну, якщо ви вже такий ходячий практик, то, може, допрактикуєтеся до того, що оживите Воррена Вінда і з’ясуєте достеменно у нього самого, як чоловік практичний проникає крізь дощаті двері? Але мені здається, що ви помиляєтеся. Ви – не ходячий практик, а ходяче непорозуміння, ось ви хто. Господь Всемогутній вирішив нас насмішити, коли вигадав вас.
Із властивою йому театральністю він плавним кроком рушив до дверей, перш ніж ошелешений інспектор повернув собі дар мови, і жодні запізнілі заперечення вже не могли відібрати в Олбойна його тріумфу.
– Мені здається, ви маєте цілковиту слушність, – підтримав його Феннер. – Якщо практичні люди – такі, то мені подавайте священиків.
Ще одна спроба встановити офіційну версію події була зроблена, коли влада повністю усвідомила, ким є свідки цієї історії і які випливають з неї наслідки. Інформація вже просочилася в пресу в найсенсаційнішій і навіть безсоромно ідеалістичній формі. Численні інтерв’ю з Вендемом із приводу його дивовижної пригоди, статті про патера Брауна та його містичні передчуття незабаром спонукали тих, хто покликаний формувати громадську думку, спрямувати її в здорове русло. Наступного разу знайшли обхідніший і тактовніший підхід до незручних свідків. При них ніби несамохіть згадали, що такими анормальними подіями цікавиться професор Вер і цей фантастичий випадок привернув його увагу.
Професор Вер, вельми видатний психолог, особливу пристрасть мав до кримінології, і тільки через якийсь час виявилося, що він найтіснішим чином пов’язаний із поліцією.
Науковець виявився ввічливим джентльменом, одягненим у спокійні світло-сірі тони, в артистичній краватці і зі світлою загостреною борідкою – будь-хто, не знайомий з таким типом ученого, прийняв би його швидше за пейзажиста. Манери дослідника створювали враження не тільки ввічливості, а й щирості.
– Так-так, розумію, – всміхнувся він. – Можу здогадатися, що вам довелося пережити. Поліція не демонструє кмітливості при розслідуваннях психологічного