– Я.. лиш хочу вибирати сам, – несміле відлуння вдарилось об камінь. – Ти знаєш, ти можеш мені сказати все.
– Ні, – сивобровий повернувся спиною, щоб навпомацки знайти вій письмовий стіл. – Ми не будемо з тобою про це говорити. Я покликав тебе, як потім ти покличеш його. Лише єдиний раз. Лови! – оголилась до ліктя кістлява правиця, і холодний лоск металу навпіл розідрав завісу півтемряви. Гарячий дотик вогнем обпік долоню, а в голові спалахнула рухома картинка. Він упізнав її. Це була його обіцянка…
Він знав, що собі не брехатиме. Вірив йому, бо вірив собі. Більше було нікому. Петля більше його не лякала – рубець від олов’яної монети залишиться на згадку. А з ним іще дещо. Він ще не знає, як це – відчиняти найпотаємніші дверцята. Розумів єдине: його дорога вистелена камінням зради і скроплена чужою кров’ю. Його, неконтактного, не можливо упіймати на брехні. Його, без роду і племені, ніхто не запідозрить у причетності до справ Архітектора. Темних справ і кривавих. Заради того, щоб мотузка історії не обірвалася, щоб Знайдений світ приймав втрачених, а втрачені знаходили і поверталися додому.
Відтепер він рубатиме вузли і в’язатиме нові хитромудрі. Розуміючи причини усіх обривів, намагатиметься вдавати байдужість. Тут, на острівку пам’яті, він ще не самотній, а там, за межею невагомості думки, змагатиметься із тими, кому сам дозволить дихати і сумніватись.
Жаль було і буде цього сіроокого хлопчину. Його спадок – моя ноша, яку він мусить перейняти. І все це не заради геройських мотивів. Нас змусили повірити у власну унікальність, викрали, підмінили цінності, перейменували для ролі некласичної і для мети туманної. Я радий із того, що Рун не буде сповна самотнім. Він талановитіший за всіх своїх попередників і єдиний, хто зможе тераформувати Пустелю.
Про негероїв.. Вибір тої історії не впадає на сміливих, сильних чи розумних. Критерії відбору хранителів ті самі: захудалі дворняги, викинуті на узбіччя, яких травили і давили колесами, але вони доповзли до хідника. Не тому, що хотіли жити, просто пісня в крові так веліла.
Нехай скарби та зброя – незмінні об’єкти героїчних хронік, що пливуть до рук дужих та вправних сміливців, а приблуди і мрійники несуть у запиленій дорожній торбі крихкі знання та олов’яні відповіді. Перші візьмуть гору над життям, другі здатні вхопити за горло смерть. Кожен із них може стати героєм, якщо ітиме вузькою стежкою над велінням натовпу; чи антигероєм, якщо із цієї висоти кине камінь у пророка. Неважливо, любитимуть земні створіння своїх правителів чи боятимуться. Викарбують їхні імена чи затруть потім на каменях. Гучні імена та переможні вчинки врешті-решт зітліють. Океани висохнуть, а сонця згаснуть. Порятунок у пітьмі – одна лиш іскра.
Закони виживання у недосконалому світі породжують шаблони поведінки: якщо ти – світило, маєш бути єдиним, якщо – гора, тільки до найвищої рватимешся. Якщо вершитель – то приречений бути самотнім і безжалісним. Легенди скажуть: боги знищують