– Завтра? Топи з мене лід!
– Люди вважають себе розумними. Де логіку по морді відшмагають, там нутро котяче пригнеться. Безкровні війни – ти віриш у таке? Той, хто штовхає валун, чекає побачити збиті ним тіла. Адеман.. – наспіх збита загорожа для травоїдів.. Ніколи не повірю у його стратегічність.
– Адеман – не ціль, а лише перешкода. Вони підуть далі на північ. Острівна імперія – ласий шматок для безкрилих. Хтось знав, хтось добре знав, якою вразливою зараз стала Долина Гнізд. Надто вдало вибраний час. Не здивуюся, якщо зрадником виявиться голошкірий.
– Це тому, що ти належиш до того лицарства. Хоч… і не до кінця світлокрил, однак їхня кров, що у твоїх жилах, визначає твоє бачення. Ти не віриш в них.
– У двоногих? Ні…, я просто плавлюся від любові до голошкірих. Не хизуйся: фінал описаний смутно, і хранителі не вирахують усіх версій.
– Пустеля його знає.. Може ще поміряємось із тобою кігтями та зубами, коли зміниться світ, який ми знаємо. По-людськи це якось – гратися словами. Тиша мудріша..
– Якщо ти знаєш більше, ніж говориш, може поділишся геніальним рішенням? – у голосі криланя скрипіли нотки роздратування.
Гелена втомлено подивилась у його темні, позолочені зоряним відблиском, непташині очі поглядом далекої відсутності:
– Кип’яти свою воду, гриханю.. Завтра.., на плато Сліпої гори.., коли друге сонце поділить білий день.
– Підступне місце.. Обережно там, на канатній дорозі – нею не часто користуються двоногі.
– І я так гадаю.., що менше свідків, то надійніше. Не зганьбися, брате, – витримавши паузу, блиснула оком велика кішка. – Норов у малої дикий, коритися тобі не буде.
Синій добре знав цей спалах, тому не барився:
– Доброї ночі, володарко болотяних пацюків, хай береже тебе велика Пустеля, – зірвавшись з місця, крилань знову сколихнув принишклу у деревній кроні тишу. Огорнутий золотавим пилом, ледь торкнувся темною тінню землі, щоб розчинитися поміж хмар у мутному небі.
– Будь впевнений: вона тебе почула.., – кішка говорила з лісом – ніхто з її оточення не міг назвати її приязною.
Із рукопису негероя. Куди пропадають люди?
«Струшувати із дерев яблука, чи рвати їх зеленими.. То був хробачливий сад. Я зачинив за собою хвіртку, кинув з рук почорнілого сікатора, бо зібрався додому. Тихий вечір обіцяв мені скласти пару, але з діри у небі вилилася гроза. Вручила мені символічний двозубець, накресливши ніч на обрії. «Воюй!» – додала, і я підкорився, опустивши плечі: пішов з ним у бій косити нетрі і русла відводити. Невдовзі молоді яблуні, розкішні і щедрі, розквітли новим Еденом.
Потім приліз варан зі сльозливими очима, роззявив землисту пащу і став хлебтати живильні соки. Я кинув двозубця. Поцілив. Голову ненаситного прищемило лещатами до яблуньки. Звір вигинався, клацав зубами і бив хвостом. Ні піти, ні вмерти він не міг. Я залишився його стерегти.