Виповзти із неї самому несила, тому що борсатись на її дні легше, ніж обдирати кістяшками пальців навісні стіни. Мужність програла двобій із сумлінням, а я уперше відчув присутність невидимого лялькаря. Він усе спланував, зробивши кожен мій крок схожим на сіпання маріонетки у петлі. Змагатися із ним – що воювати із власним божевіллям. Я спав, їв, ходив на роботу – виконував прості і складні рухи по інерції, без осмислення, мов сновида. Я втратив цікавість до світу, та скоро світ став мене ігнорувати і згорнувся до розміру вузенького скляного горла. Все стало неважливим, непотрібним, незначним.
Я міг би сам поставити собі діагноз, якби залишався самим собою. Від колишнього мене нічого не зосталося – втративши майбутнє, я поволі прощався із тим, що мало стати минулим. Юлька пішла – зібрала малу свою валізу для відряджень, тихо прикрила двері, і більше ми не бачились. Героїня.. Стільки витерпіти безслізно і безслівно. Вона завжди була сильною. Настільки, що мала сили не звинувачувати мене навіть очима. Якби вона плакала, можливо, не жалівся би я. Але вона просто мовчала, так, ніби забула усі ті мови, якими вміла говорити.
Колись давно я теж умів говорити, що любив. Такі, як вона, – рідкісні «мерси» поміж людей. Я підозрював, що її бос нерівно дихає і щедро удобрює любовну ниву, але мені було байдуже. Нехай буде щаслива, бо я – живий портрет її втрати і свого злочину, зі мною вона вичахне і зів’яне.
Сам би я ніколи не зробив такого кроку – Солька, її іграшки і речі не відпускали. Біля дверей дитячої гравітація відбирала ходу і розтягувала фізичний час. У війні із власним розумом допомогла надійна отрута. Горло із чистою заспиртованою правдою говорило зі мною: «Спи, убивця!». Воно – мій порятунок і мій кат. Із ним я відпустив Юльку, але не себе… Із ним скорочувались сірі моменти пробудження і відступали осінні пташині спогади. Із ним я бачив єдину ціль – забутися.
Одного такого туманного зимового дня білозубі пацюки в ділових шкурках із людей заявились на моєму порозі із розповідями про принади реабілітаційного центру «Ліга відроджених». Для бою із ними мені забракло тверезих набоїв. Потім я прокинувся під дахом із холодної синяви над нестриженою головою. Без документів, ключів і «пального». Таким чином після кількох невдалих спроб потрапити у свою «буду», побитий мокрий «пес» знюхався зі зграєю собі подібних.
Не знав, що життя на зашкарублому дні старої каструлі суспільства може бути таким.. довгим. Найбільшу живучість демонстрували актори з фізичними вадами – жебраки професійного рівня у драматичному жанрі. Найменшу – наївні сіроштанці, яких гнало із дому банальне сімейне насильство. Особи, інфіковані слабоумством, та діти-втікачі виростали у підворіттях, як дощовики після зливи. Із тою з швидкістю і закопувались..
Третина народу вірила історіям про чорних ниркорвачів, менша винуватила провладних неожидів у тотальних змовах, але більшість відмовчувалась із розумним