(Я торкаюсь Твоєї книжки, марячи про нашу одіссею супермагазином, і відчуваю її безглуздя.)
Доки ми будемо тинятися серед ночі самотніми вулицями? Дерева додають тінь до тіні, світло у вікнах, і ми – самотні.
Доки ми будемо волочитись, марячи про загублену Америку любові, серед оцих минулих автомобілів на розпуттях, коли ми нарешті досягнемо нашого тихого котеджу?
О любий батьку, сива бородо, самотній старий учителю мужності, що дала Тобі Америка, – Харон скерував жердиною свій пором, і Ти, вартовий човна, стоїш на недогарках і зникаєш у чорних водах Лети?
Стенлі Кюнітц
(1905–2006)
Відкрийте ворота
Крізь місто пекучих палаючих хмар
Я тягну життя за собою в мішку,
Я голий бреду у спокусу тяжку —
Жене мене крові гордливий пожар.
Ось двері урочі, ось повно окрас
Тяжезних карбівок з юначого шляху,
Я смерті своєї здійму костомаху,
Я гахну разочок – однісінький раз,
Аж стулки застогнуть, аж форми ячатимуть.
Ім’я залишив я, а тілом прочах.
Стою на страшному порозі. В очах —
Поручкались тяжко кінець і початок.
Війна проти дерев
Він продав свій газон «Стандарт Ойл»,
Він жартує з сусідами, він спостерігає,
Як бульдозер, сп’янілий бензином,
Промацує тугу якість землі,
Як підкрадається під гіллястими небесами
До безтурботного коріння дерева.
Цей напад на куці кущі бузків
Був лише сигналом до штурму
Старовинних велетнів зелені.
Бульдозери грубо підрізували,
Шматували, калічили, розривали —
З кожним в’язом століття на землю гупало…
Цілий день машини, вантажені в’язами,
Скидали їх, зарізаних під землею.
Гусениці металеві ходили по ходах крота.
Кріт шалів з переляку у темних своїх палацах.
Велетні на коліна впали. Корони зелені спали.
Тряслися в припадочній, як од скаженого сіверка.
Я бачив перелякані тіні дітей,
Що бавилися в дитинство під тінями в’язів —
Зелена сторінка життя пилюгою покрилась.
Я бачив, як розвертались червоні фургони,
Як розганяли дитячі привиди в передмістя,
Засмічені димом, засмучені старістю.
Я бачив, як за борти тікало навтьоки коріння,
Хотіло землі торкнутись – доторкалося до гудрону.
Кричи, Місяцю! На цьому кутку землі
Сталось з деревами те, що сталось…
Я в свідки беру відображення їхніх конвульсій
У маленьких люстерках проїжджих байдужих машин.
Вільям Джей Сміт
(1918–2015)
Автопортрет
Яка нагорода знати містера Сміта,
Чиї твори, як дощ в яснодення, такі випадкові!
Хто вважає