Рейвах такий на канапі (вночі – її ліжко),
Панчохи й пантофлі, сорочини й корсети.
Я, Тіресій, дідок із вим’ятим вим’ям,
Передбачив усе, що буде, все збагнув до кінця
І очікував гостя сподіваного.
Онде ж і він: коростявий молодичок,
Клерк з найдрібніших. Поглядом відпиха,
Виступає понуро. На ньому пиха,
Як шовковий циліндр на бредфордському мільйонері.
Час підходящий, як він сподівався.
Скінчила їсти, сидить та й нудьгує.
Знає: в бажаннях збайдужіла,
Та піддається його пестощам безвільно.
Нетерпеливиться йому – іде на приступ зразу.
І поповзом рука – не зустрічає спротиву.
Його пиха взаємності від неї не жадає.
Досить з нього приємності й такої.
(І я, Тіресій, на все те надивився,
Сподіяне на ліжку чи канапі,
Я, той, який сидів під муром Фів,
Приймав із вуст конаючих слова прощання.)
На довершення по-батьківськи цілує
І в сутінках навпомацки човгає по сходах…
Одвернувшись, вона в люстерко смутно поглядає
Байдуже: коханець пішов чи ні, позіхає,
І чує в собі ледь дозрілу полегшу чи задавнену втому:
«Добре, що вже по цьому, славно, що вже по всьому».
Коли вже пані согрішити привелося,
Вона бере голівоньку в долоні,
Пригладжує шорстке своє волосся
Й міня платівочку на грамофоні.
«До мене линула ця музика над плесом»,
Бігла вздовж Стренду, по Квін-Вікторія-стріт.
О Сіті, Сіті, я часом вчуваю,
Стоячи перед баром на Лоуер-Темз-стріт,
Солодкий подзвін мандолінних струн
І брязк, і галас зсередини, де рибалки
Тиняються опівдні і де стіни
Великомученика Магнуса святого,
Де пишноти і золота іонійського премного.
Нафтовий випар
Вдаряє у ніс
Баржі на вибір
Вітер на течію зніс
Багряні вітрила
Вгору
Крила важезні звели
Баржі долають вали
Тягнуть колоди
По Грінвіч попливли
Повз Острів Псів
Weialala lеіа
Wallala leialala
Єлизавета і Лестер
Весло до весла
Об стерно собі терлася
Хвиля й несла
Човен рудозлотен
Мушля золота
Хвиля за хвилею
Берег огорта
За лагідним вітром вниз
Видзвін дзвонів
З білих башт нісся
Weialala lеіа
Wallala leialala
«Трамваї й дерева обсипані глиною.
Гайбері породило мене. Річмонд та К’ю
Погубили мене. В Річмонді розтулила коліна я,
Навзнак лежачи на вузенькому денці каное».
«Мої ноги в Маргейті, а серце моє
Під ногами у мене. Коли ж він прохолов,
То плакав та обіцяв: „Нове життя настає!“
Я ж промовчала – хіба ж мені вірити знов?»
«В пісках Маргейту
Не можу поєднати
Ніщо