Спокійне море було, твоє б серце відповіло,
Весло на запросини, ритмом слухняним відповіло
Долоням кермуючим.
Сидів я на березі
Та рибалив. Позад мене рівнина неродюча.
Чи дам я лад землям своїм нарешті?
Ой, міст Лондонський падає, падає, падає.
Poi s’ascose nel foco che dli affina[7]
Quando fiam uti chelidon[8] – Ластівко ластівонько
Le Prince d’Aquitaine à la tour abolie…[9]
Хай підіпруть уривки ці мою руїну.
Та Бог з тобою. Ієронім шалений.
Datta. Dayadhvam. Damyata.
Schantih schantih schantih[10].
З балкарської поезії
Кайсин Кулієв
(1917–1985)
Вечір
Мій вечоре, я знав, що ти грядеш,
Що кроки ти не забариш урочі,
Що світ густою тьмою ти заллєш
І ніч наблизиш ти – посланець ночі!
О вечоре, ти вже мій день зборов,
І нас одною линвою зв’язало.
Ти не прийти не міг, і ти прийшов
Таким, яким ввижавсь мені, бувало.
Хоч би й схотів я – сил не стане всіх,
Міцніючи, розкраять громом тишу…
Я полудня в полудень не беріг,
Об чім сумую й думаю частіше.
Ти, вечоре, не зраджував мене —
Вечірні сили я на тебе трачу.
Я бачив ранок, зустрічався з днем,
Тепер, мій вечоре, твоє лице я бачу!
Як всі погаслі мешканці землі,
Ні дню, ні ранку я не дорікаю.
Ніщо не вічне. Та на вічнім тлі
І ти не вічний – це я добре знаю.
Я бачив гори, і зелений гай,
І птахів, битих в шалі ураганом.
Ти, вечоре, сповив усе туманом,
І все ж тебе благаю я: «Загайсь!»
Як, вечоре, не темно – все одно
Існую я: в передпокої ночі
Я бачу вулицю, і вікна бачу отчі,
І дівчину, яка спішить в кіно.
Мій вечоре, побути дай з людьми,
Будь добрий і продовжи мою долю,
І здатність розуміти не візьми,
І не карай байдужістю до болю!
Згас полудень, мій вечір засинів,
Тож довше ти дивися в мої очі.
Не винен я, а ти – і поготів.
Невідворотна зміна дня і ночі.
«До кори чинари притулюсь…»
До кори чинари притулюсь
Я своїм неголеним обличчям,
Може, її спокоєм проймусь,
Що пронесла крізь усі сторіччя.
І моя неголена щока
Ледь торкнеться до кори сухої,
І небес захмарена ріка
Нам уділить протіні легкої.
До чинари ніжно притулюсь,
Обійму я стан її руками,
Може, її спокоєм проймусь,
Бо ж спокійні сніг, трава і камінь.
І подаленілий шум ріки,
Запах чебрецю і запах м’яти
Доторкнеться ніжно до щоки
У чинарнім шумі розіллятий.
Земле рідна, ти завжди була
Крилами мого ясного льоту.
Земле рідна, ти мені дала
І печаль, і радість,