– У нас із Гарольдом, – поправив він. – От Люсі й казала завжди: «Швидко, Ларрі, став питання». Я так і робив. Там був вітряк, який підіймав воду до хліва. Крутився як слід, але в хліві вода не йшла. То я відкрив здоровий ящик під вітряком і побачив, що головний вал вискочив зі своєї дірки. Я його назад поставив – і готово! Води скільки хочеш. Холодна, смачна. Завдяки Гарольду.
– Завдяки тобі. Там же Гарольда не було, Ларрі.
– Так у мене в голові він був. І ось я тут і привіз йому вина й цукерок, – він скоса глянув на неї. – Ну, розумієш, я гадав, ніби він твій мужик.
Вона похитала головою і подивилася на складені руки.
– Ні, не він… не Гарольд.
Ларрі довго мовчав, а потім вона відчула, що він на неї дивиться. Урешті, Ларрі сказав:
– Гаразд, я неправильно зрозумів? Про Гарольда?
Френні встала.
– Мені час іти. Рада була познайомитися, Ларрі. Приходь завтра, познайомишся зі Стю. Приводь Люсі, коли вона не зайнята.
– А що з ним таке? – не відступався він, стоячи перед нею.
– Ой, та не знаю, – хрипко промовила вона. Раптом до очей підступили сльози. – Ти в мене викликаєш таке відчуття… наче я з Гарольдом дуже негарно повелася і, не знаю… чому і як я це зробила… і чи можна мене звинувачувати, що я не кохаю його так, як Стю? Я маю бути в цьому винна?
– Ні, звичайно, ні. – Ларрі мав заскочений вигляд. – Слухай, вибач, будь ласка. Я не у своє лізу. Я піду.
– Він змінився! – вихопилося у Френні. – Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда не знаю. А іноді я боюся.
– Боїшся Гарольда?
Вона не відповіла, просто дивилася собі під ноги. Френні подумала, що, мабуть, і так забагато сказала.
– Ти мені скажеш, як туди дістатися? – лагідно спитав він.
– Це просто. Іди прямо по Арапаго, доки дійдеш до маленького парку… здається, він називається парком Ібена Дж. Файна. Парк буде праворуч. Будиночок Гарольда ліворуч, якраз навпроти.
– Добре, дякую. Приємно було познайомитися, Френ, вазу розбити і так далі.
Вона усміхнулася, але натягнуто. Усі її дурнуваті веселощі з цього вечора вивітрилися.
Ларрі підняв пляшку й хитро посміхнувся.
– І якщо побачиш раніше за мене… ти ж мовчи, ага?
– Авжеж.
– Добраніч, Френні.
Він пішов назад тим самим шляхом, що й прийшов. Вона провела його поглядом, потім пішла нагору і тихенько примостилася коло Стю, який усе спав без задніх ніг.
«Гарольд!» – подумала вона, натягуючи ковдру до підборіддя. І як їй розказувати про це Ларрі, такому славному, трохи розгубленому (але чи розгублений він зараз?), що Гарольд Лодер – товстий хлопчисько, який втратив себе? Чи мала вона йому розказувати про той не такий уже й давній день, коли цей мудрий Гарольд, винахідливий Гарольд, Гарольд-«що-зробив-би-Ісус?»