Дзенькіт скла змусив його озирнутися. Лео витяг великий камінь із чийогось саду каміння і кинув у заднє вікно старого «форда». На задньому бампері «форда» виднілась наклейка: «СРАКУ ГЕТЬ З ДОРОГИ – КОЛД-КРІК КАНЬЙОН».
– Не роби так, Джо!
– Я – Лео.
– Лео, – виправився він, – не роби так.
– Чому? – зухвало спитав Лео, і Ларрі довго не міг знайтися з відповіддю.
– Бо звук некрасивий, – урешті сказав Ларрі.
– А. Добре.
Вони пішли далі. Ларрі сунув руки в кишені. Лео зробив те саме. Ларрі підгилив ногою бляшанку з-під пива. Лео замахнувся, щоб так само вдарити по камінцю. Ларрі став насвистувати. Лео підтримав його тихим шелестливим звуком. Ларрі скуйовдив хлопчикові чуба, і той подивився на нього своїми химерними китайськими очима й усміхнувся. І Ларрі подумав: «Господи Боже мій, я його починаю любити. Он як далеко зайшло».
Вони дійшли до того парку, про який казала Френні, і навпроти стояв зелений будинок із білими віконницями. На бетонній доріжці, що вела до парадних дверей, стояв візок із цеглою, поряд – сміттєве відро, повне розчинного цементу «просто додай води». Біля цього всього навпочіпки сидів широкоплечий хлопака без сорочки і з рештками поганої засмаги, яка облазила зі спини. У руці він тримав кельму. Хлопець мурував низеньку вигнуту огорожу навколо клумби.
Ларрі подумав про слова Френ: «Він змінився! Не знаю, як і чому, й іноді я думаю, що навіть на краще… але я не знаю… правда, не знаю. А іноді я боюся».
Тоді він зробив крок уперед і промовив саме так, як і планував довгі дні, перетинаючи Америку.
– Гарольд Лодер, чи не так?
Гарольд смикнувся з подиву – і розвернувся з цеглиною в одній руці й кельмою, з якої капав цемент, – у другій. Інструмент він підняв, як зброю. Краєм ока Ларрі помітив, як відсахнувся Лео. Перша думка Андервуда, без сумніву, була: Гарольд зовсім не такий, яким я його уявляв. Друга стосувалася кельми: «Боже мій, він що, зібрався мені зараз дати оцією штукою?» Обличчя Гарольда було похмуре, очі – вузькі й темні. Волосся гладенькою хвилею падало на спітнілий лоб. Губи, міцно стиснуті, майже побіліли.
І тут відбулося настільки раптове й докорінне перетворення, що Ларрі так потім і не міг до кінця повірити, що бачив такого напруженого, неусміхненого Гарольда – обличчя людини, яка скоріше ладна замурувати когось у підвалі, ніж мурувати огорожку навколо клумби.
Гарольд усміхнувся широкою, безкривдною усмішкою, від якої на його щоках утворилися глибокі ямочки. Очі припинили загрозливо мружитися (вони виявилися зеленими, як пляшкове скло, – і як такі ясні й добрі очі могли здатися загрозливими та навіть темними?). Він увіткнув своє знаряддя у цемент – шух! – витер руки об джинси і простягнув