Місіс Шеридан зупинила свого «Пріуса» перед брамою, а кремезний прищавий охоронець попросив показати їхні документи. Примружившись, він уважно розглядав Денові документи і час від часу переводив недовірливий погляд на обличчя хлопця, аж нарешті зателефонував до головної будівлі, щоб підтвердити їхній запис.
– Таки справді тебе там чекають. Ось твій гостьовий бейдж, – сказав охоронець і ледь не швиргонув Дену через вікно документи і пластикову картку з його іменем. – Гарного дня!
Ден заховав документи, а картку з іменем причепив до піджака. Авто повільно сунуло гравійною доріжкою і неквапливо в’їхало під кам’яну арку входу до клініки. Ден витер спітнілі руки об джинси і глянув на місіс Шеридан.
– То це тут, – прошепотів він.
– Якщо тобі треба хвилинку…
– Ні, – заперечив хлопець. – Я хочу швидше з цим покінчити.
У Дена під ногами хрускотів гравій, коли він виходив з автівки і прямував до клініки. Він здригнувся, охоплений тим самим поганим передчуттям, що і тоді, коли вперше переступив поріг Брукліну. Йому не вірилось, що це справжня діюча клініка для душевнохворих, де люди досі лікуються і навіть залишаються на тривалий час. Можливо, цього літа він і сам був за крок від такої ж долі. Він запхав руку до кишені джинсів і стиснув знайому баночку з ліками. Він вважав її якорем, своїм порятунком. Ден відвідував свого терапевта і приймав призначені ліки, тож немає жодної причини, яка б перешкоджала йому жити нормальним життям.
Чому так не могло бути і з Феліксом?
«Звісно. Нормальним життям. Адже кошмари, які навідуються щоночі, та одержимість своїм мертвим двоюрідним дідом – це абсолютно нормально. І ще один бонус! Твої найкращі друзі отримують записки з погрозами».
Ден ішов під’їзною алеєю до входу і дивився на вікна першого поверху. На нього витріщалося обличчя, порожнє і бліде, і на якусь мить він міг заприсягтися, що то був головний лікар Кроуфорд зі своєю самовдоволеною посмішкою. Та підійшовши ближче, Ден зрозумів, що то лише якийсь сумирний старий чоловік.
Біля дверей їх зустріла медсестра в блакитних лікарняних штанях і плетеному светрі. Тут були ще одні, трохи менші ворота, і медсестра попросила Дена витягти все з кишень і пройти через металодетектор. Він віддав їй свого гаманця, ключі, пляшку з водою, а тоді швиденько тицьнув баночку з ліками, сподіваючись, що вона не буде нічого про них розпитувати. Але медсестра просто взяла всі його речі і помістила їх до пластикового пакета, приклеївши зверху наліпку.
– Ти зможеш отримати свої речі назад, коли будеш виходити.
Дена накрила ще одна хвиля страху, цього разу значно потужніша. Без своїх речей він радше почувався пацієнтом, а не відвідувачем.