Ден не хотів оминати увагою ймовірність того, що Еббі можуть причуватися таємничі голоси. Мабуть, то був якраз той момент, коли справжній хлопець мав би її обійняти чи бодай побути поряд з нею, доки вона не заспокоїться. Клята відстань. Клята веб-камера.
– Продовжуй, – сказав Ден, переключаючи увагу на Джордана. – Що ми маємо робити?
– Він сказав іти за чимось, так? – тихим і схвильованим голосом спитав Джордан. Клац-клац-клац. Він друкував так голосно, що Ден майже не чув його слів. – Я не побачив цього спочатку, бо дечого бракувало. Подивись на фотографії, на всі три – мою, свою, Дене, і ту, що в Еббі…
Ден вийняв знімок із шухляди і поклав його перед монітором, порівнюючи з фотокартками, які отримали його друзі. З них складалася повна панорама: широкий простір із цирковими наметами і людьми, що снували поміж ними. Але який стосунок до їхнього коду має цей дивний старий ярмарок?
– Бачиш? – вигукнув Джордан. – Он там, за наметами і чортовим колесом. Ти бачиш це?
– Дерева, – мляво зауважила Еббі. – Дерева і, не знаю, ніби якийсь дах? Я не можу розібрати…
Ден чи не сотню разів розглядав ті фотографії після свого повернення, але зараз намагався свіжим оком ще прискіпливіше роздивитися панораму. Еббі мала рацію – там були дерева і дах. Високий похилий дах.
– Шпиль?
– Саме так, – відповів Джордан. – Ось. Подивіться на знімок, який я зараз надішлю.
Під зображеннями його друзів на моніторі заблимало вікно з повідомленням, і Ден клацнув на нього, щоб відкрити картинку, яку надіслав Джордан. Майже неможливо описати здивування і страх, що врізались йому в горло. У Дена перехопило подих.
Понурий, білий з темним оздобленням, що розвалюється на очах…
– Бруклін, – прошепотів він, присунувшись до самого монітора. – Ось подвір’я. А той ярмарок був на галявині перед Вілфурдом.
– Цей краєвид здався мені знайомим, тож я переглянув сайт коледжу і вуаля! Це ті самі дерева, той же дах, – пояснив Джордан.
– Молодець, – сказала Еббі.
– Дякую, щиро дякую, завжди до ваших послуг.
– Добре. – Ден відхилився від монітора. Він покусував ніготь на великому пальці й переводив погляд з кольорового фото на екрані на чорно-біле, що лежало перед ним на столі. – Добре, виходить, що це Бруклін. Тут подвір’я. Але що тоді означають ті цифри?
– Це координати, – відповів Джордан, а його слова переривало швидке клацання клавіатури. – Але вони нічого не означають без головних позначок. Однак я перевірив координати Камфорда, і вони схожі на ці. Дуже схожі. Якщо поставити правильні літери, ти сам побачиш, до чого я веду.
– Хвилиночку, Джордане. Не може бути, щоб усі ми були невизнаними геніями, – Ден спробував його піддражнити.
– Ні, я розумію, про що він! – Голос Еббі був таким же схвильованим і захопленим, як у Джордана. Але Ден не міг збагнути їхнього ентузіазму, принаймні поки що.
– Ось так, – сказав Джордан, і в Дена з’явилось нове повідомлення.
«43° 12’24”N 71° 32’17”W»
– Святий Боже! Забудь про невизнаного,