Нараз Арчі зрозумів, як це воно виходить так у фільмах, що всі замовкають, коли хтось справді прекрасний входить до кімнати. У житті він такого ще не бачив. І тут з’явилася Клара Бовден. Вона рухалася сходами вниз повільно, освітлюючи все довкола примарним сяйвом. Була не лише найкрасивішою річчю, яку йому доводилося бачити, а й найбільш жаданою жінкою, котру йому доводилося зустрічати. Її краса не була холодним, цупко запакованим товаром. Вона пахнула чимось старомодним, дуже жіночим, як пахне оберемок твого улюбленого одягу. Попри деяку фізичну непропорційність – руки та ноги Клари говорили трохи іншим діалектом, ніж того хотіла центральна нервова система, – навіть її довготелесість видалася Арчі винятково елегантною. Несла свою сексуальність з легкістю старшої жінки, а не як (подібно до більшості дівчат, котрих Арчі доводилося зустрічати в минулому) незручну сумочку, з якою не знаєш, що вдіяти: повісити на плече чи взагалі викинути подалі.
– Не журись, хвопчику, – сказала вона з мелодійним карибським акцентом, котрий одразу ж нагадав Арчі Одного Гравця в Крикет з Ямайки, – це сталося випадково.
– Але ж таки сталося.
Арчі, в котрого з рота щойно випала цигарка (вона якраз повільно догоряла на підлозі), побачивши Клару, швидко затоптав недопалок. Дівчина широко посміхнулася йому, виказавши тим самим, можливо, єдиний свій недолік. Верхніх передніх зубів не було у неї зовсім.
– Мені їх фибили… старий, – прошепелявила вона, бачачи його здивування. – Але я шобі думаю, шо й так кінець сфіту, то Господу фсе одно, чи є ф мене жуби, – і вона м’яко розсміялася.
– Арчі Джонс, – сказав Арчі, простягаючи їй «Мальборо».
– Клара, – просвистіла вона недбало, ще раз усміхнувшись і вдихаючи дим. – Арчі Джонс, ти виглядаєш тійсно так, як можна було б тебе уявити. Клів і його дружі пеуно тут насміхалися з тебе? Так, Клів, ви гралися ж цим бідолахою?
Клів пирхнув: він перестав помічати Арчі, бо взявся до вина, хоча той і нагадував про свою присутність хіба продовженням суперечки з Лео, котрий усе ще доводив, що різницю між політичною та фізичною самопожертвою розуміють хибно.
– Та ні… нічого серйозного, – зам’явся Арчі, вражений аристократичним виразом її обличчя, – трошки не зійшлися у поглядах, та й все. Клів і я дещо по-різному дивимося на деякі речі. Думаю, це конфлікт поколінь.
Клара ляпнула його по руці:
– Штули пишок! Ти ше не такий штарий. Я бачила штаріших.
– Та ні, я таки досить старий, – сказав Арчі. А потім додав, зрозумівши, що має настрій розказати про це саме їй: – Не повіриш, я нині мало не помер.
Клара підняла брови.
– Та ну? Ну шо ж, приєднуйся то нас. Тут багато таких жібралося. Дуже дивна вечірка.