– Шось хочеш? – прорік Раян, жадібно висмоктуючи дим з помираючої цигарки. – Чи когось?
Клара послала йому свою найширшу щербату посмішку і перейшла в стан автопілоту:
– Доприранок, сер. Я з Ламбетської Царственої Громади, в якій Свідки Єгови ждуть на пувторний прихід у славі Господа нашого, як він то зробив – хоть і, на жаль, невидимо – ше в 1914 році. Ми вірим, шо коли він то пувторить і явиться нам, з ним прийде вугонь Армагеддону, але небагато обраних у той день спасуться. Чи було б вам цікаво…
– Шо?
Клара мало що не заплакала від сорому, але почала знов:
– Чи було б вам цікаво пізнати вчення Єгови?
– Єго… кого?
– Єгови – вчення Господа нашого. Знаїте, воно, як сходи, – останнім козирем Клари була мамина метафора про святі сходи. – Я бачу, шо ви йдете вниз, а там якраз бракує схудини. І я вам просто кажу: дивись, де йдеш! Я просто хтіла б з вами пуділитися вічним блаженством. І не хочу, шуб ви злумали ноги.
Раян Топпс сперся на фрамугу дверей і довго дивився на неї крізь мереживо своїх рудих вій. Клара відчула, що вона меншає, складається сама в себе, ніби телескоп. Здавалося, ще кілька секунд і вона остаточно зникне.
– У… мене є шось, шо ви можете пучитати і переконатися самі, – вона потягнулася до валізи, відімкнула великим пальцем замок, але не встигла притримати кришку. П’ятдесят примірників «Вартової вежі» миттю розсипалися на ґанку.
– У Боже, я нині ніц не можу зрубити добре… – Вона впала на коліна, щоби позбирати журнали і до крові збила собі ліву ногу: – Ов!
– Тебе звати Клара, – спроквола проказав Раян, – ти з моєї школи, да?
– Ага, – тільки й змогла сказати Клара, страшенно горда від того, що він пам’ятає її ім’я, – я зі святого Джуда.
– Я в курсі, яка в нас школа.
Клара зашарілася, як тільки може почервоніти чорношкіра дівчина, і втупилася в підлогу.
– Канєшно, яка там святість у тій школі… – протягнув Раян, забобонно виколупуючи щось зі свого носа і витираючи руку об горщик з квітами, – дофіга справжніх ірляндців і всьо.
Далі хлопець неспішно окинув поглядом фігурку Клари, довго-довго затримавшись на її великих грудях, соски яких уже почали вимальовуватися крізь білий поліестер.
– Ліпше заходь всередину, – сказав він нарешті, діставшись очима до закривавленого коліна, – треба щось з тою фігньою робити.
Дещо пізніше того ж самого дня кушетка Раяна стала свідком невмілих обіймів і обмацувань (і хто б міг чекати, що добра дівчинка-християнка може зайти так далеко?!), і дияволу знову пішла карта в грі проти Сил Небесних. Одяг розлітався вусібіч, його стягували, він спадав, і врешті, ще до того як дзвінок проголосив закінчення понеділкових уроків у школі святого Джуда, Раян Топпс і Клара Бовден (до колективної огиди решти учнів), так чи