Проти самих дослідів він нічого не мав. Та Стю не влаштовувало те, що йому нічого не кажуть, тримають у страху. Він не був хворим, принаймні поки що, а от наляканим – ще й як. Йому задурювали голову, тож він не збирався грати за їхніми правилами, доки хтось не пояснить нарешті, що трапилося в Арнетті і як у цю історію лягала пригода з Кемпіонами. Можливо, тоді він знайде якесь об’єктивне підґрунтя для своїх страхів.
Вони гадали, що він почне розпитувати раніше, це було видно з очей. Лікарі вміли приховувати правду й постійно користувалися певними прийомами. Чотири роки тому в Стю померла дружина. Їй було двадцять сім років. Рак угніздився в її утробі, а тоді нищівною пожежею промчав тілом, і Стю був свідком того, як лікарі ухилялися від її запитань: вони або міняли тему, або видавали інформацію великими кавалками, запрудженими науковою термінологією. Тож він вирішив нічого не питати й бачив, що їх це бентежить. Та час настав. Він дістане відповідь, і то стислу.
Деякі прогалини Стю міг заповнити самотужки. У Кемпіона та його сім’ї було щось геть паскудне. Починається воно, як грип або літня застуда, та стан хворого гіршає доти, доки він не захлинеться власними шмарклями або не згорить від гарячки. Напрочуд заразне.
Вони прийшли по нього після обіду 17-го числа, два дні тому. Четверо військових і лікар. Ввічливі, проте суворі. Питання, чи йти з ними, узагалі не стояло: у кожного на портупеї висіла кобура з пістолетом. Ось тоді Стю Редман злякався по-справжньому.
Від Арнетта до летовища біля Брейнтрі тяглася валка автівок. Стю їхав із Віком Пелфрі, Гепом, родиною Брюеттів, Генком Кармайклом, його дружиною та двома офіцерами. Усіх їх втиснули в темно-зелений мікроавтобус, і яку б істерику не влаштовувала їм Лайла Брюетт, військові мовчали, наче води в рот набрали.
Інші мікроавтобуси були теж забиті. Стю не бачив усіх, кого вони везли, та помітив серед них Ходжесів (уся родина, п’ятеро осіб) і Кріса Ортеґу – брата Карлоса, того самого водія швидкої. Кріс був барменом у «Голові індіанця». Помітив Паркера Нельсона та його дружину – літніх людей, які жили в трейлерному парку неподалік від його будинку. Стю вирішив, що вони загребли всіх, хто того вечора перебував на заправці, і тих, з ким вони відтоді контактували.
На межі міста дорогу перекривали дві оливково-зелені вантажівки. Стю подумав, що, певне, інші виїзди з Арнетта теж заблокували. Військові розмотували колючий дріт і, коли місто буде повністю відгороджене, поставлять вартових.
Тож справи були серйозні. Смертельно серйозні.
Він терпляче сидів на стільці біля застеленого ліжка, чекаючи, доки медсестра йому когось приведе. Скоріше за все, перший «хтось» буде ніким. Можливо, над ранок до нього таки завітає людина, уповноважена дати відповідь на його запитання. Він зачекає. Стю Редман завжди славився терплячістю.
Аби якось розважитися, він почав перебирати в голові людей, з якими їхав до летовища, та оцінювати їхній стан. Явно хворим був лише Норм. Кашляв, відхаркувався, палав жаром. Інші ж, здавалося, мали літню застуду. Люк