Він подивився на неї у відповідь – немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову. Та на його обличчі читалася цілковита серйозність.
– Певне, ти правий, – повільно промовила Френні.
– Слухай, – сказав він, а тоді, попри власні слова, замовк.
Проте вона слухала: чувся спів горобців із цвіркунами, високо в небі гудів літак, хтось кликав Джекі до хати, торохкотіла газонокосарка, а на трасі 1 розганялася автівка, ревучи склотекстолітовим глушником.
Вона вже хотіла спитати в нього, чи все гаразд, та він узяв її за руку й почав говорити:
– Френні, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. – Він замислено подивися на дочку, залиту вечірнім світлом. – У ті часи Карла була інакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мінялася, доки твій братик Фредді не віддав Богові душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фредді, вона зупинилася. Тому… Френні, я знаю, як звучать мої слова, та не думай, що я наговорюю на матір. Одначе мені здається, що відтоді, як не стало Фредді, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свій світогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном і сказала собі, що так і треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеї, де виставляють її моделі цього світу, і як побачить, що хтось лізе до них, одразу цілиться нижче пояса. Вона була інакшою людиною. Тобі доведеться повірити мені на слово, та вона не завжди була такою.
– А якою вона була, татусю?
– Певно… – Його погляд полинув у далечінь. – Вона була дуже схожою на тебе, Френні. І смішки її також хапали. Ми часто їздили до Бостона дивитися матчі «Ред Сокс», і під час сьомих інінгів відлучались, аби хильнути пива біля яток.
– Мама… пила пиво?
– Ще й як. І майже весь дев’ятий інінг вона просиджувала в жіночому туалеті, а тоді шпетила мене за те, що через мене проґавила найкращі моменти, хоча це вона завжди тягла мене по пиво.
Френні спробувала уявити, як мати тримає стаканчик «Нарраґансетту», дивиться на батька й сміється, немов дівчисько на побаченні. Спробувала, та просто не змогла.
– І вона ніяк не вагітніла, – спантеличено проговорив він. – Ми ходили до лікаря – хотіли дізнатися, чи з кимось із нас щось не те. Та лікар сказав, що все в порядку. А тоді, у шістдесятому, з’явився твій братик Фред. Вона полюбила нашого хлопчика всім серцем, Френ. Адже Фредом звали її батька. У шістдесят п’ятому в неї трапився викидень, і ми вирішили, що на тому все скінчено. Та потім, у шістдесят дев’ятому, народилася ти – на місяць раніше, але цілком здорова. І я полюбив тебе всією душею. У кожного з нас було по дитині. Та свою вона втратила.
Він замовчав, поринувши в сумні думки. Фред Ґолдсміт загинув у 1973 році. Йому було тринадцять, а Френ – лише чотири. Чоловік, який збив Фреда, був п’яним. На його сумлінні було багато порушень дорожнього руху, зокрема перевищення швидкості, небезпечна їзда та їзда в нетверезому стані. Фред протягнув п’ять днів.
– Гадаю, «аборт» – надто прилизана назва, – сказав Пітер Ґолдсміт; його губи формували