– Хочу з тобою про дещо побалакати. Мені треба було вивести тебе на вулицю, і ти мені був потрібен досить тверезим, аби зрозуміти, що я тобі втовкмачую.
– І в чому ж річ, Вейне? – спитав він і подумав: «Почалося. Зараз буде задвигати».
Та те, що говорив Вейн, геть не здавалося впарюванням якоїсь фішки, і на мить він опинився в ситуації «Супербоя», намагаючись сплести докупи кілька слів.
– Вечірка мусить скінчитися, Ларрі.
– Га?
– Вечірка. Повернешся. Вирубиш музику, повисмикуєш усе з розеток, роздаси всім ключі від автівок, подякуєш за чудово згаяний час і проведеш до дверей. Здихаєшся їх.
– Але так не можна! – обурився Ларрі.
– А краще б послухався, – сказав Вейн.
– Та чому? Чуваче, вечірка ж тільки розкочегарилася!
– Ларрі, скільки тобі виплатила «Коламбія»?
– А тобі це нащо? – примружився Ларрі.
– Невже ти вважаєш, що мені потрібні твої гроші, Ларрі? Вруби мозок.
Ларрі задумався, і до нього почало доходити, що наживатися Вейнові Стакі не було з чого. Вейн іще не пробився й так само, як і всі, хто допомагав Ларрі записувати альбом, перебивався різними підробітками, та, на відміну від більшості з них, Стакі походив із грошовитої сім’ї й стосунків із родичами не зіпсував. Батько Вейна володів половиною третьої за величиною компанії з виробництва електронних ігор, і в їхньої сім’ї був пристойний будинок у Бель-Ейр. Ларрі зачудовано зрозумів, що його власне багатство здавалося Вейнові чимось на кшталт купки бананів.
– Певне, що ні, – пробубнів він. – Пробач. У мене таке враження, наче всі паскудні вилупки на захід від Лас-Веґаса…
– То скільки?
Ларрі обдумав запитання.
– З урахуванням усього сім штук чистими.
– Раз на квартал відсотки за сингл і раз на півроку – за альбом?
– Точно.
Вейн кивнув.
– Суки, тримаються за того рака, поки не засвистить. Будеш цигарку?
Ларрі пригостився й прикрив вогник долонею.
– А ти знаєш, у скільки тобі стане ця вечірка?
– Ясна річ, – кивнув Ларрі.
– Дім ти зняв не менш ніж за тисячу.
– Ага, так і є.
Насправді ж оренда коштувала 1200 доларів плюс іще 500 доларів депозиту на випадок збитків. Він вніс депозит і половину місячної платні – разом 1100 доларів, іще 600 боргу.
– Скільки за наркоту? – спитав Вейн.
– Та мужик, треба ж було щось узяти. Це ж наче сир на крекерах «Рітц»…
– Були трава й кокс. Ну, колися.
– Кляті рахунки, – похмуро проговорив Ларрі. – П’ять сотень і п’ять сотень.
– І на другий день усе скінчилося.
– Ага, вже! – блимнув очима Ларрі. – Як ми з тобою виходили, я бачив дві миски того добра. Лишилося небагато, так, проте…
– Чуваче, згадай Димовуху, – раптом Вейн почав розтягувати слова в дивовижно влучній пародії на говірку Ларрі. – «Просто запиши на мій рахунок, Дьюї. Слідкуй, щоб усього було вдосталь».
Ларрі