– Ми дякуємо тобі, Стілґаре, за дар вологи тіла твого. І приймаємо його належним чином. – Й Айдаго плюнув на стіл перед Герцогом.
А потім мовив Герцогові:
– Згадайте, наскільки цінна тут вода, сір. Це був знак поваги.
Лето сів назад на стілець, перехопив вираз Полових очей, помітив сумний усміх на синовому обличчі та відчув, як повільно зникає напруга за столом, коли людей проймало розуміння.
Фримен поглянув на Айдаго й мовив:
– Ти добре показав себе на моїй січі, Дункане Айдаго. Чи присягав ти на вірність своєму Герцогові?
– Він хоче завербувати мене, сір, – пояснив Айдаго.
– А він прийме подвійну присягу? – запитав Лето.
– Ви хочете, аби я пішов із ними, сір?
– Я хочу, аби ти сам ухвалив рішення щодо цього, – сказав Лето, але не зміг приховати напруженість у голосі.
Айдаго ретельно придивився до фримена.
– Чи приймеш ти мене на таких умовах, Стілґаре? Може настати час, коли мені треба буде повернутися на службу до свого Герцога.
– Ти добре б’єшся і зробив усе, що міг, для нашого друга, – сказав Стілґар і поглянув на Лето: – Нехай буде так: чоловік на ім’я Айдаго лишить собі крис-ніж як знак своєї вірності нам. Звісно, він має бути очищеним і пройти весь ритуал, але таке можливо. Він буде й фрименом, і солдатом Атрідів. І потім є прецедент: Лієт служить двом володарям.
– Дункане? – запитав Лето.
– Я розумію, сір, – відказав Айдаго.
– Отже, вирішено, – погодився Лето.
– Твоя вода – тепер наша вода, Дункане Айдаго, – сказав Стілґар. – Тіло нашого друга лишиться з твоїм Герцогом. Його вода – це вода Атрідів. Тепер між нами є зв’язок.
Лето зітхнув і глянув на Хавата, перехопивши його погляд. Старий ментат задоволено кивнув.
– Я зачекаю внизу, – сказав Стілґар, – доки Айдаго попрощається з друзями. Нашого мертвого друга звали Туро`к. Згадайте про це, коли настане час відпустити його дух. Ви – друзі Туро`ка.
Стілґар намірився йти.
– Ви не затримаєтеся на довше? – запитав Лето.
Фримен знову повернувся до нього, звичним жестом повертаючи каптур на місце й поправляючи щось під ним. Пол помітив, що ця річ скидалася на трубку, перш ніж фримен не сховав її під каптуром.
– А є причина затриматися? – запитав фримен.
– Це було б для нас честю, – сказав Герцог.
– Честь вимагає, аби я скоро опинився в іншому місці, – відказав фримен. Він кинув іще один погляд на Айдаго, розвернувся і вийшов повз охоронців.
– Якщо інші фримени схожі на нього, ми станемо одне одному в пригоді, – сказав Лето.
Айдаго сухо відповів:
– Він чудовий приклад, сір.
– Ти розумієш, що маєш зробити, Дункане?
– Я ваш посол до фрименів, сір.
– Багато що залежить від тебе, Айдаго. Нам потрібно принаймні п’ять батальйонів цих людей, перш ніж до нас прилетять сардаукари.
– Це потребуватиме зусиль, сір. Фримени – доволі