Пол вишкірився. З усіх людей батька Ґурні Галлек імпонував йому найбільше. Юнакові подобалися його дивацтва, вибрики та жарти, і він уважав цього чолов’ягу радше другом, аніж найнятим охоронцем.
Галлек зняв із плеча балісет і заходився його налаштовувати.
– Не хочеш говорити, то й не треба.
Пол підвівся, пройшовся кімнатою та звернувся до гостя:
– Що, Ґурні, замість фехтувати вирішив до концерту підготуватися?
– То он як ти старшим бришкаєш, – відказав Галлек. Він спробував узяти акорд на своєму інструменті й кивнув.
– А Дункан Айдаго де? – поцікавився Пол. – Хіба не він мав учити мене мистецтву бою?
– Дункан повів другу хвилю переселенців на Арракіс, – відповів Галлек. – Тобі зостався лише бідний Ґурні, що ніц не тямить у бою і геть нездарний у музиці. – Він узяв іще один акорд, прислухався й усміхнувся. – На раді вирішили: раз ти настільки нікудишній боєць, краще навчити тебе музики, аби ти до решти не змарнував свого життя.
– Може, тоді заспіваєш мені якусь баладу? – запитав Пол. – Хочу гарно запам’ятати, як не варто цього робити.
– Ах-ха-хахаха! – зареготав Ґурні й загорлав «Галактичних дівчаток». Мультимедіатор миготів на струнах, поки він співав:
Ой, галісійські дами
За перли будуть із вами,
Арракійські – за води ковток.
Та як хочеш панну,
Як вогонь жадану,
Доньку Каладана запроси в танок.
– Не так уже й погано, як на куцорукого з медіатором, – гмикнув Пол, – але якби мама довідалася, що ти виспівуєш у замку подібні соромітності, вона б наказала прибити твої вуха до зовнішньої стіни, як прикрасу.
Ґурні смикнув себе за ліве вухо.
– Кепська вийшла б прикраса. Вони надто пошкодилися від підслуховування біля замкової шпарини дивних пісеньок, що, як я знаю, розучує на своєму балісеті один юнак.
– То ти вже забув, як це – знайти у своєму ліжку пісок? – запитав Пол. Він схопив поясний щит і заклацнув його на талії. – Тоді, до бою!
Очі Галлека розширилися в награному здивуванні.
– То он чия лиха рука вчинила те безчинство! Захищайся, юний учню, захищайся! – Ґурні схопив рапіру та розсік нею повітря. – Жадаю я страшної помсти!
Пол обрав парну рапіру, зігнув її в руках і став у фехтувальну позицію, виставивши одну ногу вперед. Він надав своїм рухам комічної помпезності, наслідуючи лікаря Юе.
– Що за бевзя відрядив мені батько для фехтування? – протягнув Пол. – Цей дурнуватий Ґурні Галлек забув перше правило бійця, озброєного рапірою та щитом. – Хлопець клацнув кнопкою на поясі й відчув легке поколювання шкіри від лоба та вниз по спині через захисне поле, почув, як зовнішні звуки згладжувалися щитовими фільтрами. – У бою зі щитом треба бути швидким у захисті та повільним в атаці, – процитував Пол. – Атака має