Симпатик. В’єт Тан Нґуєн

аеропортів світу, базою смертельних і несмертельних вильотів та місій, разом з рейсами «Ейр Америка», авіалінії ЦРУ. Наші генерали збирали тут свої родини, тоді як американські генерали плекали свої військові хитрості в кабінетах, повних імпортних сталевих меблів. Наша дорога лежала до приміщень аташе оборони. Американці, з типовою для них зухвалістю, назвали це місце Додж-сіті,[17] місто, де правили шестизарядники, а дівчата в салунах танцювали канкан – приблизно це і відбувалось у Сайгоні. Однак тоді як у справжньому Додж-сіті про збереження миру дбали шерифи, евакуаційний центр охороняли американські морпіхи. Я не бачив їх у такій кількості з сімдесят третього року, коли вони, розбиті й пошматовані, тікали з цього летовища. Однак саме ці молоді морпіхи ніколи не були в бою і прилетіли до цієї країни лише кілька тижнів тому. Чисті очі й виголені обличчя, ані сліду від голки на згині руки чи запаху маріхуани від випрасуваної форми, на якій джунглі не лишили своїх слідів, – вони спокійно дивились, як наші пасажири висаджуються на стоянці, вже повній сотень інших знервованих евакуйовуваних. Я приєднався до Генерала та Клода, що стояли біля «сітроена». Генерал саме віддавав ключі від автівки.

      – Я поверну їх вам у Штатах, сер, – сказав Клод.

      – Ні, лишіть їх усередині, – сказав Генерал. – Не хочу, щоб хтось пошкодив машину, намагаючись украсти, бо ж її все одно вкрадуть. Хай вона радує вас, Клоде, поки це можливо.

      Генерал пішов шукати Мадам та дітей, а я сказав:

      – Що тут відбувається? Справжній хаос.

      Клод зітхнув.

      – Нормальна ситуація, все пішло шкереберть. Усі намагаються вивезти звідси своїх родичів, і кухарів, і коханок. Просто вважай, що вам пощастило.

      – Знаю, – відповів я. – Побачимось у Штатах?

      Клод приязно поплескав мене по плечу.

      – Як тоді, коли комуністи перемогли у п’ятдесят четвертому, – сказав він. – Хто б міг подумати, що ми знову будемо тут? Але я витягнув тебе з Півночі тоді і тепер витягаю з Півдня. У тебе все буде добре.

      Коли Клод пішов, я повернувся до евакуйовуваних. Якийсь морпіх, говорячи у мегафон, наказав їм стати рядами, але ж для моїх земляків черга – це щось неприродне. Опиняючись у ситуації з високим попитом і низькою пропозицією, ми звикли пхатися, штовхатися, юрмитися, тіснити інших, а якщо це не допомагало – давати хабарі, лестити, перебільшувати й брехати. Я не був упевнений, чи ці риси успадковані генетично, чи це глибокий шар нашої культури, чи ж просто швидкий еволюційний розвиток. Ми мусили адаптуватися до: десятиліття бульбашкової економіки, що трималася лише на імпорті з Америки, трьох десятиліть війни, що вщухала, а потім починалася знову й охоплювала розпиляння країні навпіл у п’ятдесят четвертому році руками іноземних фокусників, коротеньке врядування японців під час Другої світової та попереднього століття розбещення нас французами. Однак морпіхам було абсолютно начхати на такі виправдання і їхня грізна присутність