Симпатик. В’єт Тан Нґуєн. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: В’єт Тан Нґуєн
Издательство: Книжный Клуб «Клуб Семейного Досуга»
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная образовательная литература
Год издания: 2015
isbn: 978-617-12-3468-0,978-617-12-3465-9,978-617-12-3178-8
Скачать книгу
– націоналізм. Однак, попри всі розколи, всі вважали себе патріотами і відстоювали країну, до якої належали. Коли я нагадав йому, що сам до неї не належав, він сказав:

      – До Америки теж.

      – Можливо, – відповів я. – Але я народився не там, а тут.

      Вийшовши з базиліки, ми попрощалися – по- справжньому, не розіграною пізніше для Бона виставою.

      – Залишаю тобі свої платівки й книжки, – сказав я. – Знаю, вони тобі завжди подобалися.

      – Дякую, – сказав він, міцно стиснувши мені руку. – І щасти тобі.

      – Коли я повернуся додому? – спитав я.

      Ман глянув на мене з глибоким спочуттям і відповів:

      – Друже мій, я диверсант, а не провидець. Час твого повернення залежатиме від того, що планує твій Генерал.

      І навіть коли Генерал проїздив повз базиліку, я не міг сказати, що він планує, крім втечі з країни. Припускав лише, що в нього на думці дещо більше за порожні слова на прапорах, які майоріли вздовж бульвару до президентського палацу, що раніше того ж місяця обстріляв пілот-дисидент. «НЕ ВІДДАМО ЗЕМЛЮ КОМУНІСТАМ! НІ – КОМУНІСТАМ НА ПІВДНІ! НІ – КОАЛІЦІЙНОМУ УРЯДУ! НІЯКИХ ПЕРЕМОВИН!» Я бачив непорушного охоронця, що виструнчився на посту під дашком, однак перш ніж ми доїхали до палацу, Генерал нарешті звернув прямо на вулицю Пастера – до аеропорту. Десь далеко нерівним стакато стріляв станковий кулемет. Коли глухо рохнув міномет, Дук почав скиглити у матері на руках.

      – Тихо, любий, – сказала вона. – Ми їдемо у подорож.

      Бон попестив м’яке волосся сина і спитав:

      – Чи побачимо ми колись ці вулиці знову?

      Я відповів:

      – Мусимо вірити, що побачимо, правда ж?

      Бон обійняв мене за плечі, і ми притиснулись один до одного на сходах, тримаючись за руки й висунувши голови з дверей, поки повз пропливали похмурі будівлі, позираючи на нас світлом і поглядами з-поза завіс та віконниць. Ми вдихали з повітрям суміш запахів: вугілля та жасмин, гнилі фрукти й евкаліпт, бензин та аміак – відрижка погано промитого нутра міста. Коли ми вже під’їжджали до аеропорту, над нами проревіла хрестоподібна тінь літака, без жодного вогника. На воротах голчасті мотки колючого дроту провисали з розчарованістю кризи середнього віку. За дротом чекав загін похмурих військових поліцаїв з молодим лейтенантом на чолі – гвинтівки в руках, на поясі висять палиці. Серце забилося в грудях, коли лейтенант наблизився до «сітроена» Генерала, схилився до вікна водія, щоб обмінятися кількома словами, тоді подивився у мій бік, туди, де я стояв, висунувшись з дверей автобуса. За порадою майора з поганою репутацією я відстежив лейтенанта до халупи біля каналу, в якій він мешкав з дружиною, трьома дітьми, батьками та родичами дружини, і всі вони залежали від його платні, якої не вистачало, щоб прогодувати і половину з них. Саме так, здебільшого, і складалася доля молодих офіцерів, однак того дня на минулому тижні моїм завданням було дізнатися, що за людина зліплена з такої вбогої глини. Напіводягнений лейтенант сидів у спідньому на краю дерев’яного ліжка, яке