Навряд чи це Вордсворт, але принаймні ці слова трохи розворушили студентів.
«Архетипи? – дивуються вони подумки. – Богині? Про що він говорить? Що цей стариган знає про кохання?»
Наринули спогади: та мить на підлозі, коли він задер її светр і оголив невеликі досконало акуратні груденята. Мелані вперше підводить погляд, зустрічається очима з викладачем і миттєво все розуміє. Знічено знову опускає очі.
– Вордсворт пише про Альпи, – каже він. – У нас у країні немає Альп, але є Драконові гори, є, нехай навіть не така велика, Столова гора, куди ми видряпуємося слідом за поетами, сподіваючись на осяяння, на вордсвортську мить, про яку всі ми чули. – Тепер він просто говорить, приховуючи власні почуття. – Але така мить не настане, поки ми не подивимося краєм ока на величні архетипи уяви, котрі носимо в собі.
Досить! Його вже нудить від власного голосу, а ще шкода, що Мелані доводиться слухати ці завуальовані інтимні зізнання. Він відпускає свою групу й затримується, сподіваючись перекинутися з дівчиною кількома словами. Але вона вислизає геть, заховавшись у натовпі.
Ще минулого тижня вона була просто симпатичним личком у класі, а тепер увійшла в його життя чимось неземним, схожим на живу богиню.
У залі студентського товариства панує темрява. Залишаючись непоміченим, обирає місце в задньому ряді. Він – єдиний глядач, якщо не зважати на лисіючого чоловіка у формі двірника за кілька рядів попереду.
Вони репетирують п’єсу «Захід сонця в салоні “Глобус”» – комедію, яка розгортається в декораціях нової Південної Африки, у перукарні в йоганнесбурзькому районі Гіллброу. На сцені розчепурений перукар обслуговує двох відвідувачів: чорного і білого. Усі троє теревенять, жартують і допікають одне одному. Катарсис, схоже, ґрунтується на основному принципі: усі старі вульгарні упереджені думки витягаються на світло й тануть у нападах реготу.
На сцені з’являється четвертий персонаж – дівчина в черевиках на високій платформі з водоспадом накрученого волосся.
– Сідайте, дорогенька, за секунду я вами займуся, – каже перукар.
– Я з приводу роботи, – відповідає дівчина. – Ви давали оголошення. – У неї помітний капський акцент; це Мелані.
– Гаразд, я принесу мітлу, а ти покажеш, на що здатна, – вирішує перукар.
Дівчина бере мітлу й шкандибає між декораціями, штовхаючи її перед собою. Мітла заплутується в електричному дроті. Тут мали б бути спалах, зойки й метушня, але щось не так із синхронізацією. На сцену стрімкими кроками виходить режисерка, а за нею з’являється молодик у чорному шкіряному одязі й одразу починає копирсатися в розетці.
– Усе повинно бути жвавіше, – пояснює режисерка. – Атмосфера повинна бути, як у братів Марксів.[22] – Вона повертається до Мелані. – Гаразд? – Мелані киває.
Двірник, що сидів попереду, підводиться і, важко зітхнувши, виходить із зали.