Вона пильно дивиться над нього над вінцями чашки.
– Чому?
– Тому що вам варто так учинити.
– Чому мені варто так учинити?
– Чому? Тому що жіноча краса належить не одній тільки жінці. Це частина дарунка, який вона приносить із собою на землю. Її обов’язок – ділитися красою.
Його рука так і лежить на її щоці. Вона не відхиляється, але й не відповідає на його ніжність.
– А що як я вже нею ділюся? – Їй ледь помітно перехоплює подих. Коли за тобою впадають, це завжди збуджує; приємно збуджує.
– Тоді вам варто ділитися нею щедріше.
Улесливі слова, старі, як саме зваблення. Хоча цієї миті він вірить у них. Вона не належить собі. Краса собі не належить.
– Ми прагнем, щоб краса потомство мала, – каже він, – щоб цвіт її ніколи не зачах.[19]
Погана ідея. Її усмішка втрачає свою грайливість і жвавість. Пентаметр, чий ритм раніше так добре підмаслював слова змія-спокусника, тепер лише відлякує. Він знову перетворився на вчителя, на книжкового чоловіка, охоронця культурних скарбів. Вона ставить горнятко на стіл.
– Я мушу йти, на мене чекають.
Хмари розійшлися, зорі знову сяють.
– Чудова ніч, – каже він, відмикаючи ворота садка. Мелані не дивиться на нього. – Провести вас додому?
– Ні.
– Дуже добре. На добраніч. – Він тягнеться вперед і обіймає її. На мить відчуває, як притискаються до нього її маленькі груденята, а потім вона вислизає з обіймів і йде.
Три
Саме тоді йому й варто було зупинитися. Але він не зупинився. У неділю зранку він їде до спорожнілого кампусу й заходить до канцелярії. З шафки з папками дістає реєстраційну картку Мелані Ісаакс і переписує її особисті дані: домашню адресу, адресу в Кейптауні, номер телефону.
Він набирає цифри. Відповідає жіночий голос.
– Мелані?
– Я покличу її. А хто це?
– Скажіть їй, що це Девід Лур’є.
Мелані – мелодія: удавана рима. Це ім’я не для неї. Можна змінити наголос: меланж – темна, як кава.
– Алло?
В одному слові він чує всю її нерішучість. Занадто молода. Вона не знатиме, як обходитися з ним; йому варто одразу відпустити її. Але він і сам перебуває в якихось лещатах. Троянда краси: вірш влучає точнісінько в ціль, мов стріла. Вона не належить собі; напевно, і він собі не належить.
– Я подумав, що ви не відмовитеся пообідати зі мною, – каже він. – Я можу заїхати за вами, скажімо, о дванадцятій.
Вона ще має час, щоб збрехати, викрутитися, але дівчина така збентежена, що не встигає скористатися моментом.
Коли він під’їжджає, вона чекає на нього на хіднику біля багатоквартирного будинку. Вона в чорних колготках і чорному светрі. Стегна вузенькі, як у дванадцятирічної.
Він везе її до Гат-бей, у гавань. Дорогою намагається збадьорити її, розпитує про інші предмети. Вона каже, що грає в п’єсі. Це одна із вимог для захисту диплома. Репетиції забирають