– Червоні чи білі? – питає жінка.
Червоні? Білі?
– Надішліть дванадцять рожевих, – вирішує він.
– У мене немає дванадцятьох рожевих. Можна надіслати букет з різних?
– Надсилайте, – погоджується.
Цілий вівторок з важких хмар, що наповзли на місто із заходу, періщить дощ. Наприкінці дня, перетинаючи вестибюль будівлі факультету комунікації, він помічає Мелані біля дверей, де вона разом із кількома студентами чекає, поки припиниться дощ. Він підходить до неї ззаду й кладе руку на плече.
– Зачекайте на мене тут, – каже. – Я відвезу вас додому.
Повертається з парасолькою. Перетинаючи площу в напрямку парковки, притискає її міцніше до себе, аби заховати від дощу. Несподіваний порив вітру вивертає парасольку, і вони вдвох незграбно біжать до машини.
На ній блискучий жовтий дощовик, і в машині вона знімає каптур. Обличчя Мелані зашарілося; він помічає, як напинаються і падають її груди. Вона злизує з верхньої губи дощову крапельку. «Дитина! – думає він: – Просто дитина! Що я роблю?» Але його серце заходиться від бажання.
Вони їдуть у щільному післяобідньому потоці автівок.
– Учора я скучав за тобою, – зізнається він. – У тебе все гаразд?
Вона не відповідає, утупившись поглядом у «двірники».
Зупинившись на світлофорі, він бере її холодну руку у свою.
– Мелані, – каже, намагаючись додати голосу легкості. Проте він уже давно забув, як залицятися. Голос, який він чує, належить не закоханому, а вкрадливому батькові.
Він під’їжджає до її багатоквартирного будинку.
– Дякую, – каже дівчина, відчиняючи двері автівки.
– Ти мене не запросиш?
– Гадаю, моя сусідка зараз удома.
– А як щодо вечора?
– У мене сьогодні ввечері репетиція.
– То коли ми знову побачимося?
Вона не відповідає, потім повторює:
– Дякую. – І вислизає з машини.
У середу вона приходить на заняття й сідає на звичне місце. Вони й досі розглядають Вордсворта, шосту книгу «Прелюдії» – поет в Альпах. Він читає вголос:
Із голого хребта ми вперше лицезріли
Монблана неприховану вершину, засмутившись
Від цього образу бездушного перед очима,
Що посягнув на думку нашу жваву,
Котрій ніколи вже такій не буть.[21]
– Отже. Велична біла гора, Монблан, як виявилося, розчарувала його. Чому? Розпочнімо з незвичного слова «посягнув». Хтось шукав його в словнику?
Тиша.
– Якби ви туди зазирнули, дізналися б, що «посягнути» означає «намагатися привласнити, зазіхати». Доконана форма «посягнути» – «посягнув»; посягання – це дія, коли хтось посягає.
Хмари розійшлися, каже Вордсворт, вершина неприхована, і ми засмучуємося, побачивши її. Дивна реакція для людини, котра мандрує Альпами. Чому він засмучується? Тому що, пояснює поет, бездушний образ, простий відбиток на сітківці ока зазіхає на щось, що дотепер було живою думкою. Але