– Ти не зав’язала мені шнурки як слід!
Щоразу, коли я підбігаю, стаю навколішки над її ногами, щоб зашнурувати шнурки знову, вони розв’язуються, аж поки я нарешті не сідаю на підлогу, кладу її ступню на коліна й розплітаю старі вузлики, щоб зав’язати нові. Я довго вовтузилася, розплітаючи, розплутуючи та починаючи зав’язувати знову. Спитала, навіщо їй узагалі взуватися. А надто у шнуровані черевики. Вже вечір, і вона не збиралася виходити надвір.
– Я краще міркую в черевиках зі шнурками, – відповіла вона.
Відхилившись на спинку крісла, вона втупилася в побілену стіну, а я тим часом клопочуся з її взуттям. Якби вона дозволила мені розвернути крісло, то мала б змогу милуватися зорями в нічному небі. Цей незначний порух змінив би їй краєвид, але їй байдуже. Зорі немов кривдять її. Кожна для неї ніби образа. Вона каже, що в неї перед очима вже є власний краєвид.
Вона бачить йоркширські пагорби. Вона крокує стежкою, навколо буйна пружна трава, дощик м’яко накрапає їй на волосся, дощик дрібнесенький, а в наплічнику вона несе булочку з сиром. Я б охоче погуляла разом з нею йоркширськими пагорбами, радо б мастила булочки маслом і читала мапу. Коли я кажу їй про це, мати ледве всміхається, але вона вже ніби зреклася своїх ніг, віддавши їх комусь іншому. Сьогодні я стривожена. Досі чую, як хтось стукає в шибки. Може, це миша ховається у стіні.
– Ти завжди так далеко, Софіє.
Може, це батько. Прийшов, щоб доглядати маму й дати мені перепочити. А може, біженець із Північної Африки, що пристав до берега. Я дозволю йому переночувати. Справді. Гадаю, я б дозволила.
– У холодильнику є вода, Софіє?
Я розмірковую про вивіски на дверях у громадських туалетах, які показують нам, ким ми є.
Чоловіки Жінки
Gentlemen Ladies[2]
Hommes Femmes[3]
Herren Damen[4]
Signori Signore[5]
Caballeros Sen˜oras[6]
Чи всі ми нишком заглядаємо на чужі вивіски?
– Принеси води, Софіє.
Я згадую, як Інґрід простягнула телефон до хвиль.
Я на пляжі, Метті. Чуєш море?
Розмовляючи зі своїм хлопцем, вона поставила ногу з внутрішнього боку мого правого стегна, просто над моїм коліном.
Вона жбурнула чоловічі черевики у водорості, де вони гойдалися, як маленькі човники, коли накочувалася хвиля.
Мінерально-солоні пахощі темних водоростей, що дрейфували, були манливі й сильні.
Я на пляжі, Метті. Чуєш море?
Море, сповнене медузами.
Море, яким просякли її сині оксамитові шорти.
Я продовжую розв’язувати вузлики на материних шнурках, зав’язуючи нові. Безсумнівно, хтось стукотить у шибки. Цього разу це вже не легке лопотіння, а радше гучний стукіт. Прибравши мамину ногу з колін, іду до дверей.
– Ти