Від несподіванки я аж підскочив у кріслі й заледве його не перекинув. Його тихий учительський голос мав здатність заколисувати, а я був змучений і вже наполовину був заснув. Та останні слова мали ефект відра холодної води в обличчя.
– Так, саме так, – у відповідь на мій запитальний приголомшений погляд сказав він. – Вони поїхали на цілий день «моторувати». Ось що замінило експедиції з полювання на машину. «Моторувати». Так він це називав. Те слівце він вичепив з однієї з тих рок-н-рольних пісень, які вічно слухав. Щонеділі вони втрьох виїжджали «моторувати». Спереду і ззаду в машині були пакети для сміття. Дівчинці було заборонено кидати будь-що на підлогу, їй було заборонено смітити взагалі. Вона добре засвоїла цей урок. Вона…
Він знову поринув у свою дивну сповнену задуми мовчанку, а потім вирішив зайти з іншого боку.
– Роллі завжди тримав попільничку чистою. Завжди. Курив він багацько, але попіл струшував у вікно, а не в попільничку, а коли докурював, то гасив, знімаючи кінчик, і у вікно ж викидав. Коли з ним їхала людина, яка таки користувалася попільничкою, то він після поїздки витрушував усе й протирав паперовим рушником. Саму машину він мив двічі на тиждень, а воском полірував двічі на рік. Дрібний ремонт виконував сам, сплачуючи за час у місцевому гаражі.
Я подумав, чи то був не гараж Дарнелла.
– Тієї неділі вони дорогою додому зупинилися біля придорожної ятки, щоб купити гамбургерів. У ті часи ще не було «Макдональдзів», лише придорожні ятки. А те, що сталося, було… напевно, досить просто…
Знову та мовчанка, так, наче він подумки зважував, скільки можна мені розказати чи як відокремити те, що він знав, від його власних здогадів.
– Вона вдавилася на смерть шматком м’яса, – зрештою сказав він. – Коли вона почала задихатися й приклала руки до горла, Роллі зупинився, витяг її з машини й постукав по спині, намагаючись той шматок вибити. Зараз, авжеж, є спеціальний метод – прийом Гаймліха, який у таких ситуаціях спрацьовує доволі ефективно. Лише торік молода дівчина, учителька-стажерка, по суті, урятувала хлопчика, який вдавився в кафетерії моєї школи, за допомогою прийому Гаймліха. Але в ті часи… Моя племінниця померла на узбіччі дороги. Я іноді думаю, як брудно і страшно було так помирати.
Голос Лебея знову став сонним і вчительським. От тільки мені вже було не до сну. Зовсім.
– Він намагався її врятувати. Я в це вірю. І стараюся повірити, що померла вона тільки волею нещасного випадку. Він дуже довгий час пробув у жорстоких умовах, та й дочку свою навряд чи дуже сильно любив, якщо взагалі любив. Але часом, у справах смертних, відсутність любові може стати рятівною благодаттю. Іноді безжальність – це те, що треба.
– Але не цього разу, – сказав я.
– Наприкінці він перевернув її догори ногами й тримав