Лебей розсміявся.
– Він був як Прюїтт у «Віднині й довіку».[58] Просувався, а потім викидав якесь колінце і його понижували – за порушення субординації, хамство чи пиятику. Я розказував тобі, що він потрапляв на гауптвахту? Один раз за те, що надзюрив у чашу з пуншем в офіцерському клубі у Форт-Дікс перед вечіркою. За ту витівку він відсидів усього десять днів – я так собі думаю, офіцери подумали-подумали й вирішили, що то був усього-на-всього п’яний жарт, вони й самі таких не цуралися, коли були студентами – але вони не знали (і не могли знати), яка ненависть, яке смертельне презирство крилися за тим вчинком. Але підозрюю, що на той час Вероніка могла б їм багато про це розказати.
Я глянув на свій годинник. Чверть по дев’ятій. Лебей говорив уже близько години.
– Мій брат повернувся додому з Кореї в п’ятдесят третьому й уперше зустрівся зі своєю донькою. Як я розумію, він дивився на неї хвилину чи дві, потім передав назад на руки дружині й пішов до кінця дня вовтузитися зі своїм старим «шевроле»… знудився, Деннісе?
– Ні, – чесно відповів я.
– Усі ті роки єдиним справжнім бажанням Роллі була нова-новісінька машина. Не кадилак чи лінкольн; він не прагнув долучитися до вищих прошарків суспільства, офіцерів, тих гівнярів. Він хотів собі новий «плімут» чи, може, «форд» або «додж».
Вероніка час від часу мені писала й розповідала, що неділі вони проводили, катаючись по автосалонах у тій місцевості, у якій на той час було розквартировано частину Роллі. Вона сиділа з немовлям у старому «горнеті», який тоді водив Роллі, і читала Риті дитячі книжечки, а Роллі крокував по запорошених майданчиках щоразу з іншим продавцем машин, балакаючи про компресію, і кінські сили, і сферичні голівки циліндрів, і передатні числа… я часом думаю про маленьку дівчинку, яка росла під звуки тих пластикових прапорців, що лопотіли на гарячому вітрі півдюжини армійських хутірських містечок, і не знаю, плакати мені чи сміятися.
Думками я повернувся знову до Арні.
– А як ви думаєте, можна сказати, що він був одержимий?
– Так, я б сказав, що він був одержимий. Він давав Вероніці гроші, щоб вона відкладала. Окрім неспроможності просунутися по службі далі звання старшини, мій брат мав ще одну проблему – зі спиртним. Алкоголіком він не був, але раз на шість чи вісім місяців ішов у запій. Після якого ті гроші, які він мав, випаровувалися. І він ніколи точно не знав, де їх позбувся.
Вероніка повинна була покласти цьому край. То була одна з причин, чому він з нею одружився. Коли починався запій, Роллі приходив до неї витрушувати гроші. Раз пригрозив їй ножем, приставив лезо до горла. Я про це довідався від сестри, вона іноді розмовляла з Веронікою по телефону. Дружина не віддавала йому гроші, близько восьми сотень доларів, які