Розділ третій
Не кожен дядько гідний окремого розділу та ще й з епіграфом…
Отже, при слові «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зізнатися, що я згадую його не тільки після цього слова, але і після деяких інших слів, а іноді й просто так, але сьогодні він мені згадався саме після цього. Я можу вам трохи розповісти про нього. Хоча я можу розповісти і багато – там вистачить на цілу книгу і не одну, але, я думаю, що і невеликого знайомства з моїм дядьком буде для вас цілком достатньо, він уміє досить швидко втомлювати, навіть у переказаному вигляді. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» і неодмінно з великої літери. Хоча він дійсно доводиться мені рідним дядьком, і я прекрасно знаю, як його ім’я, але не згадуватиму його всує, а просто шанобливо називатиму його Дядько…
Так от, мій Дядько полюбляв жартувати. Ні, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашій місцевості, таких як дружний регіт із героїв тупуватих комедій, що падають у калюжу, або підсипання несмертельної дози стрихніну в суп сусідові, коли ви у нього в гостях. Ні, мій Дядько вмів жартувати по-справжньому! Він був творець! Ущипливі слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Він умів жартувати з усього і всіх, не зупиняючись ні на мить. Не те щоб Дядько намагався все висміяти, ні – він просто не міг сприймати світ серйозно, як сприймаємо його ми з вами. Він говорив: «У житті взагалі практично не буває серйозних речей: над чим бідкаєшся сьогодні, завтра вже сприйматимеш спокійно, а післязавтра розповідатимеш, як анекдот. Так чому ж не сміятися відразу?»
Дядько до всього ставився з іронією. Іноді легкою та ледве помітною, іноді з навмисно грубою жовчю, але і ця жовч була сама по собі смішною, не тільки як критика по відношенню до кого-небудь, а просто сама по собі, така собі виставкова жовч у банці.
Всі люди, які оточували Дядька в різний час доби – будь то вечір або день, одна або сто осіб, усі вони зазвичай перебували в стані від кольок різної глибини та різкості до шоку середньої тяжкості в залежності від ступеня своєї підготовленості та градуса дядькового запалу в цей момент. Він ніколи не грав на публіку. Ніколи нікого не намагався смішити – він не був веселим добродушним клоуном із червоним носом і плоским глуздом. Він не працював на публіку, але мав потребу в ній. Дядько майже