Купіть книгу – вона смішна. Олег Сєнцов

обід у школі, й не засмучувався, а отримував задоволення від того, що просив у Джима або ще в кого іншого сандвіч. Я отримував двійку, йшов додому і радів тому, що можу ходити. Я лягав спати і кайфував од того, що в мене є окрема кімната, від того, що мені було що їсти на вечерю і ночами нас не бомблять. Я засинав щасливим від того, що знав: можливо, побачу прекрасні сни. Я почав дивитися навколо себе зовсім іншими, щасливими очима і побачив поруч прекрасних і теж щасливих людей – це і тітонька Джинджер, яка отримувала задоволення і від своєї торгівлі, і від походів до церкви, і навіть од витівок свого чоловіка. Той узагалі був із усіх боків щасливою людиною, але про нього трохи пізніше. Я бачив, якими щасливими очима дивиться на цей світ Джим, і я був вдячний йому за те, що він так навчив дивитись і мене. Але я також почав помічати навколо себе і купу глибоко нещасних людей, які жили, як їм здавалося, дуже нещасним, сірим життям, самі не розуміючи, що це тільки їх вина, що вони так живуть і не в змозі отримувати від життя свою дозу кайфу. Вони не розуміли, що всі ми гнемо горба на ендорфін, що це і є головним призначенням будь-якої людини – бути щасливим! Щоправда, от багато хто з людей не зовсім правильно розуміють це гасло, витрачаючи час на фізичні, а часто фізіологічні задоволення: карти, випивку, жінок, отримуючи якусь дозу не того кайфу і страждаючи потім уранці докорами сумління, похміллям, боргами та венеричними хворобами.

      Я почав мислити по-іншому і жодного разу про це потім не пошкодував. Тому, коли через кілька років після того, як Джим відкрив у мені ендорфіновий краник, одного прекрасного літнього вечора він зупинився біля моєї хвіртки й запропонував вирушити помандрувати, я відразу ж погодився. Тому що я знав: попереду нас чекає ну просто море ендорфіну, за яким ми пливли, пливли, поки не припливли тепер самі знаєте куди.

      Наприкінці третього тижня перебування в цьому африканському таборі, коли занепокоєння з приводу довгої відсутності більшості нашої наукової експедиції на чолі з її ідейним вождем почав висловлювати навіть ходяча жертва ендорфіну на ім’я Джим, від професора і компанії надійшла звістка. Точніше не від них, а про них – ми отримали у вигляді випуску місцевої щотижневої газети, яку я б назвав щодвотижневою, бо виходила вона раз на тиждень, а привозили її в місцеве місіонерське відділення раз на два тижні, разом із поштою й іншими необхідними речами саме раз на два тижні. Місія розташовувалася в тому маленькому селі і складалася з одного будинку і декількох черниць. Поки наші відносини полягали тільки в обміні деякими продуктами та наданням нам люб’язної можливості ознайомитися з місцевими новинами за допомогою вищеназваної газети.

      Джеббс, ледве отримавши газету в руки, відразу весь заглибився в пошуки в ній хоч якоїсь інформації про прибуття настільки важливої наукової експедиції, а краще власного портрета на повний зріст, у мисливському костюмі та корковому шоломі, щоб одна нога на трупі лева, а у другій руці рушниця та щоб димок іще йшов… На що я зауважив, що Джеббс