– Часу недостатньо і недостатньо пального. – Очі Браяна не відривалися від панелі управління. Літак знову почало трясти. Браян підкорегував, що було потрібно, зробивши це машинально. – Тримайтеся. Ми пішли.
Він подав штурвал уперед. Під своїм скляним кружальцем швидше почала рухатися стрілка висотоміра. І «Боїнг» прослизнув у хмари. Якусь мить ще стирчав його хвіст, розрізаючи пухнасту поверхню, наче плавець акули. А наступної миті і він зник, і небо залишилось порожнім… так, ніби ніякого літака там ніколи й не було.
Розділ 4
1
З яскравого сонячного світла пасажирський салон поринув у морок пізніх сутінків, а літак почав вибрикувати ще дужче. Після одного особливо дошкульного гецання вздовж повітряної пральної дошки Алберт відчув, ніби щось тисне йому на праве плече. Озирнувшись, він побачив, що там вляглася голова Бетані – важка, наче стиглий жовтневий гарбуз. Дівчина таки зомліла.
Літак знову підкинуло, і в першому класі щось важко гухнуло. Цього разу вереском озвалася Дайна, а Ґефні заголосив:
– Що це було? Заради Бога, що там було?
– Візок для напоїв, – почувся змертвілий, тихий голос Боба Дженкінса. Боб спробував повторити це гучно, щоби його почули всі, але виявилося, що він не в змозі. – Там стояв покинутий візок для напоїв, пам’ятаєте? Я думаю, він покотився через…
Літак, наче на парковому атракціоні, зробив запаморочливий стрибок угору, потім, струснувшись, різко гупнув униз, і візок для напоїв з гуркотом перекинувся. Задзеленчало розбите скло. Знову заверещала Дайна.
– Все гаразд, – гарячково проказала Лорел. – Не стискуй мене так сильно, Дайно, любонько, все гаразд…
– Прошу, я не хочу вмирати! Я просто не хочу вмирати!
– Товариші, це нормальна турбулентність, – голос Браяна в динаміках звучав спокійно, хоча Бобу Дженкінсу здалося, що він дочув у тому голосі насилу контрольований страх. – Просто зберігайте…
Знову ривок, кручене сіпання. Знову гуркіт – це решта склянок і міні-пляшечок посипалися з перекинутого візка для напоїв.
– …спокій, – завершив фразу Браян.
Ліворуч, через прохід від Дона Ґефні:
Рии-ип.
Ґефні обернувся в той бік:
– Зараз же припини, мазефакере, бо я тобі просто в пельку запхаю те, що ще залишилося від того журналу.
Креґ люб’язно поглянув на нього:
– Нумо спробуйте, старий козел.
Літак знову стрибнув угору і впав униз. Алберт перехилився через Бетані до вікна. Її груди м’яко притиснулися до руки хлопця, і вперше за останні п’ять років це відчуття не прогнало відразу ж усе інше йому з голови. Він вдивлявся крізь вікно, відчайдушно шукаючи