Він кинув смужку на підлогу і взявся відривати наступну. Важливо відривати повільно. Важливо, щоби кожна смужка виходила якомога вужчою. Але занадто вузько братися не можна, бо інакше вони стоншуватимуться, вислизатимуть з пальців і обриватимуться, не дійшовши до низу аркуша. Кожна правильна смужка вимагає гострих очей і безстрашних рук.
«І я їх маю. Будьте певні. Просто майте певність».
Рии-ип.
«Я міг би вбити цього пілота».
Креґові пальці застигли на півдорозі до низу аркуша. Він подивився у вікно і побачив накладене поверх темряви власне довге бліде обличчя.
«Я міг би вбити і того англійця також».
Креґ Тумі ніколи в житті нікого не вбивав. Чи зможе він таке зробити? Зі зростаючим полегшенням він вирішив, що зможе. Не тоді, коли вони ще в польоті, звісно; той англієць дуже прудкий, дуже сильний, і тут, у повітрі, нема жодної зброї, яка була б досить надійною. А от тільки-но вони приземляться.
«Так. Якщо мушу, хай буде так».
Зрештою, та конференція в «Пру» триватиме три дні. Тепер уже здавалося, що його запізнення туди є неминучим, але він, принаймні, матиме, що пояснити: його одурманила наркотиками і захопила в заручники якась секретна служба. Вони там будуть приголомшені. Креґ уявив собі ті ошелешені обличчя, коли він постане перед трьома сотнями банкірів, які з’їхалися з усієї країни, щоб обговорювати облігації та боргові зобов’язання, банкірів, які натомість почують брудну правду про те, на що здатний уряд.
«Друзі мої, мене було викрадено тими…
Рии-ип.
…і я зміг вирватися, тільки коли я…»
«Якщо мушу, я можу вбити їх обох. Фактично, я можу вбити їх усіх».
Пальці Креґа Тумі почали рухатися знову. Він дорвав до кінця смужку, кинув її на підлогу і почав відривати наступну. Сторінок у цьому журналі було багато, багато смужок вийде з кожної, а це означало, що попереду, допоки не приземлиться літак, лежить ще багато роботи. Але його це не турбувало.
Креґ Тумі був парубком, нарваним до роботи.
5
Лорел Стівенсон не запала знову в глибокий сон, а лише зісковзнула в легку дрімоту. Її думки – які в цьому безприв’язному стані стали ближчими до марень – повернулися на те, навіщо вона насправді летіла в Бостон.
«У мене мусила розпочатися перша за десять років справжня відпустка», – сказала тоді вона, але то була брехня. У ній містилася крихітна зернина правди, але Лорел сумнівалася, щоб її слова звучали достатньо правдоподібно; її виховували не брехухою, і тому вона була не дуже вправною в цьому ділі. Та й не те, щоби бодай когось з людей, які залишилися в їхньому літаку, турбувало – правда це чи ні, думала вона. Не в такій ситуації. Той факт, що вона летить у Бостон, аби познайомитися – і майже напевне переспати – з чоловіком, з яким ніколи до того не зустрічалася, бліднув перед тим фактом, що з літака, в якому вона прямує на схід, зникла більшість пасажирів і весь екіпаж.
«Люба Лорел.
Я з нетерпінням чекаю зустрічі.