Чотири після півночі (збірник). Стівен Кінг

останніх півдесятка років Лорел листувалася з півдесятком чоловіків – просто таке в мене хобі, думала вона, – але ніколи не очікувала від себе наступного кроку: отакого кроку. Вона припускала, що почасти принадність Даррена криється в його своєрідному, самопринизливому почутті гумору, проте з гнітючою ясністю усвідомлювала, що справжня причина зовсім не в ньому, а в ній. І чи не ховалася справжня принадність у її неспроможності зрозуміти цього потужного прагнення вийти з власного образу? Просто відлетіти у невідомість, сподіваючись, що там спалахне справдішня іскра?

      «Що ж це ти таке робиш?» – знову й знов запитувала вона в себе.

      Літак пролетів крізь легку бовтанку і далі знову пішов гладенько. Лорел виринула з дрімоти і роззирнулася. Побачила, що та юна дівчина-підліток зайняла крісло навпроти неї. Дивиться в ілюмінатор.

      – Що ви бачите? – запитала Лорел. – Є там що-небудь?

      – Ну, сонце встало, – відповіла дівчина. – Але то й усе.

      – А на землі як?

      Лорел не хотілося підводитися, щоб подивитися самій. На ній все ще спочивала голова Дайни, їй не хотілося будити малу.

      – Землі не видно. Внизу все в хмарах.

      Дівчина обернулася. Очі у неї вже прояснішали, а обличчя знову набуло – небагато, проте бодай трохи – кольору.

      – Мене звуть Бетані Сімз. А вас як?

      – Лорел Стівенсон.

      – Як ви вважаєте, з нами все буде гаразд?

      – Думаю, так. – А потім додала, неохоче: – Сподіваюся, що так.

      – Мені лячно від того, що може виявитися під тими хмарами, – мовила Бетані. – Втім, мені й без того було лячно. Бостона лячно. Моя мати зненацька вирішила, як це буде прекрасно, якщо я проведу пару тижнів у тітки Шони, хоча вже через десять днів починаються заняття в школі. Думаю вся її ідея полягає в тому, що я, немов оте ягнятко Мері,[110] вийду з літака, а тітка Шона зразу ж почне смикати мене за мотузку.

      – Яку мотузку?

      – Через «Йдіть» не ходи, двісті доларів не забирай,[111] катай до найближчого реабілітаційного центру і починай очищатися, – сказала Бетані. Вона пропустила пальці собі крізь коротке, темне волосся. – У мене все було вже таким химерним, що це видається просто додатком до того самого. – Вона поглянула на Лорел уважніше. – Це насправді відбувається чи ні? Я хочу сказати – я вже себе щипала. Кілька разів. Нічого не змінилося.

      – Насправді.

      – А здається нереальним, – сказала Бетані. – Схожим на якийсь ідіотський фільм-катастрофу. «Аеропорт-1990» чи щось таке. Я весь час озираюся, шукаю бодай парочку якихось старих акторів, типу Вілфорда Бримлі й Олівії де Гевіленд.[112] Вони мусять познайомитися під час цього лайносрачу і закохатися одне в одного, розумієте?

      – Не думаю, що вони присутні в нашому літаку, – серйозно відповіла Лорел.

      Якусь мить вони були задивилися одна одній в очі і мало не розреготалися разом. Це могло б зробити їх друзями, якби так сталося… проте не сталося.