Бетані знизала плечима, подарувавши Лорел втомлену, але в той же час якусь чудернацьки переможну посмішку.
– Ну, – промовила вона. – Тут ви мене перевершуєте – я просто боюся.
6
Дещо перегодом Браян Інґал знову звірив свій курс з повітряною швидкістю, навігаційними покажчиками і картою. Наостанок він подивився собі на годинник. Було дві хвилини по восьмій.
– Ну, – не озираючись, звернувся він до Ніка, – я думаю, час приблизно настав. Всратися або обхезатись.
Він потягнувся рукою до кнопки «ЗАстебнУТИ ремені безпеки». Стиха, приємно дзеленькнув дзвоник. Потім Браян клацнув тумблером інтеркому і взяв мікрофон.
– Вітаю, леді і джентльмени. Це знову капітан Інґал. Ми зараз над Атлантичним океаном, приблизно за тридцять миль від узбережжя штату Мейн, і дуже скоро я розпочну зниження в напрямку району Бенгора. За звичайних обставин я не вмикав би застереження щодо ременів безпеки так рано, але обставини у нас незвичайні, а моя мати завжди казала, що розсудливість є найкращою складовою хоробрості. А поза гумором, я хочу, аби ви переконалися, що ремені безпеки на вас затягнуті й застебнуті. Умови під нами не здаються якимись особливо загрозливими, проте, оскільки радіозв’язку я не маю, погода там може подарувати нам усім якісь сюрпризи. Я весь час сподівався, що хмари розійдуться, і над Вермонтом таки помітив кілька невеличких шпарин, але, боюся, їх знову затягнуло. Зі свого досвіду пілота можу вам сказати, що хмари, які ви бачите під нами, не є підставою очікувати якоїсь дуже поганої погоди. Гадаю, в Бенгорі погода може бути похмурою, з невеличким дощем. А зараз я починаю наше зниження. Будь ласка, зберігайте спокій. Уся приладова панель у мене горить зеленим, тож усі процедури тут, у пілотській кабіні, залишаються рутинними.
Браян не обтяжував себе програмуванням автопілота на зниження; зараз він розпочав цей процес власноруч. Він завів літак у довгий, повільний поворот, і сидіння під ним злегка похилилося вперед, коли «767-й» почав повільно планувати вниз, до хмар на висоті 4000 футів.
– Дуже втішливо, еге ж, – сказав Нік. – Вам варто було стати політиком, друже.
– Сумніваюся, що пасажири зараз почуваються дуже втішно, – відповів Браян. – Про себе я знаю, що ні.
Фактично, йому було страшно, як ніколи під час керування літаком. Порівняно з цією ситуацією, падіння тиску під час того рейсу № 7 з Токіо здавалося дрібною вадою. Серце в його грудях гупало повільно і важко, неначе похоронний барабан. Браян глитнув і почув, як у нього клацнуло в горлі. «Боїнг» проминув 30 000 футів і продовжував зниження. Ті білі безформні хмари тепер поближчали. Вони простягалися від обрію до обрію, немов підлога якогось фантастичного бального залу.
– Мені до всирачки страшно, друже, – промовив Нік Гопвел дивним, хрипким голосом. – Я бачив, як гинуть люди на Фолклендах,[113] сам отримав там кулю в ногу, маю на доказ того тефлонове коліно, я лише на волосину врятувався від вибуху вантажівки-бомби в Бейруті – у вісімдесят другому то було, – але ніколи мені не було так страшно,