– Знаю її! – утішився Любисток. – Це ж Цілія, дружина війта Зоммергальдера!
– Вгамуйтеся, пане поете, – сказав Ґилленстерн. – А ви, лицарю з Денесле, говоріть ясніше, якщо ваша ласка.
– Супроти зла, королю, – заволав Ейк, – треба виступати з чистим серцем і з піднесеною головою! А кого ми тут бачимо? Ґномів, які є язичниками, родяться у темряві й темним силам уклоняються! Чаклунів-блюзнірів, які узурпують божеські права, сили та привілеї! Відьмака, який є мерзотним підкидьком,[15] проклятим, неприродним створінням. Дивуєтеся, що впала на вас кара? Королю Нєдаміре! Досягли ми меж можливого! Не випробовуйте божу милість. Закликаю вас, королю, аби очистили ви від мерзоти ряди наші, до того як…
– Про мене – ані слова, – жалібно втрутився Любисток. – Ані слівця про поетів. А я так старався.
Ґеральт посміхнувся до Ярпена Зігріна, котрий повільними рухами гладив вістря сокири, заткнутої за пояс. Ґном, радий, вишкірив зуби. Йеннефер демонстративно відвернулася, удаючи, що роздерта аж до стегна спідниця цікавить її більше, аніж слова Ейка.
– Щось вас заносить, пане Ейку, – різко відгукнувся Доррегарай. – Хай і, безсумнівно, зі шляхетних причин. Я вважаю, аж ніяк не маємо потреби знати, що ви думаєте про чародіїв, ґномів чи відьмаків. І хоча, здається, усі ми вже звикли до таких промов, це не ґречно і не по-лицарські, пане Ейку. І вже зовсім неприйнятно після того, коли саме ви й ніхто інший підбігли та подали магічну, ельфійську мотузку відьмакові й чародійці, яким загрожувала загибель. Із того, що ви кажете, випливає, що ви мали би молитися, аби вони впали.
– Трясця, – шепнув Ґеральт Любистку. – Так то він кинув мотузку? Ейк? Не Доррегарай?
– Ні, – буркнув бард. – Це Ейк, саме він.
Ґеральт недовірливо похитав головою. Йеннефер вилаялася собі під ніс, випросталася.
– Лицарю Ейку, – сказала із посмішкою, яку будь-хто, окрім Ґеральта, міг сприйняти за милу і зичливу. – Як це? Я – мерзота, а ви рятуєте мені життя?
– Ви дама, пані Йеннефер, – лицар уклонився трохи. – А ваше вродливе і щире обличчя дозволяє вірити, що колись-то ви зречетеся проклятого чорнокнижництва.
Богольт пирхнув.
– Дякую вам, лицарю, – сухо відказала Йеннефер. – І відьмак Ґеральт вам дякує. Подякуй йому, Ґеральте.
– Швидше мене диявол візьме, – відьмак зітхнув обеззброююче щиро. – За що? Я – мерзотний виродок, а моє невродливе обличчя не дає жодної надії на виправлення. Рицар Ейк витягнув мене з прірви, сам того не бажаючи, тому лише, що я намертво тримав вродливу даму. Якби я висів там сам, Ейк і пальцем би не ворухнув. Я ж не помиляюся, рицарю?
– Помиляєтеся, пане Ґеральте, – спокійно сказав мандрівний рицар. – Нікому, хто в біді, я не відмовляю у допомозі. Навіть комусь такому, як відьмак.
– Подякуй, Ґеральте. І вибачся, – різко сказала чародійка. – Інакше ти підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе