– А де ж це, Козоїде, ти такого знання про ці гори набрався? – запитав Богольт. – При колодках?
– Ні, пане. Овець я тут змолоду пас.
– А міст той витримає? – Богольт устав на козли, заглянув униз, на спінену ріку. – Прірва десь сажнів із сорок.
– Витримає, пане.
– Звідки взагалі такий-от міст у цій дичині?
– Той міст, – сказав Козоїд, – тролі у давні часи побудували,[13] хто туди їздив, мав платити їм чималий гріш. Але ж мало хто туди їздив, тож тролі із торбами й пішли. А міст залишився.
– Повторюю, – гнівно сказав Ґилленстерн, – вози у мене із реманентом і фуражем, на бездоріжжях можемо загрузнути. Чи не краще шляхом їхати?
– Можна й шляхом, – ворухнув плечима швець. – Але воно дорога довша. А король мовили, що йму до дракона швидко тре, що виглядає він його, наче шуліка тичку.
– Теличку, – поправив його канцлер.
– Хай і теличку, – погодився Козоїд. – А мостом все ’дно буде ближче.
– Ну то вперед, Козоїде, – вирішив Богольт. – Сунь попереду, ти й твоє військо. У нас такий звичай, уперед найхоробріших слати.
– Не більше, аніж один віз за раз, – застеріг Ґилленстерн.
– Добре. – Богольт шмагнув коней, віз застукотів по колодах мосту. – За нами, Пильщику! Дивися, чи колеса рівно йдуть!
Ґеральт стримав коня, дорогу йому загородили лучники Нєдаміра у своїх пурпурово-золотих каптанах, з’юрмившись на кам’яному причілку.
Кобила відьмака форкнула.
Земля затряслася. Гори затремтіли, зубатий край скельної стінки раптом розплився на тлі неба, а сама стіна заговорила раптом глухим, відчутним дуднінням.
– Увага! – гукнув Богольт, уже з другого боку мосту. – Увага там!
Перше каміння, поки дрібне, зашурхотіло та застукало по обриву, що спазматично тремтів. На очах у Ґеральта частина дороги, розсадившись чорною щілиною, що страшезно швидко зростала, полетіла із приголомшливим гуркотом у прірву.
– На коней!!! – заверещав Ґилленстерн. – Милостивий пане! На інший бік!
Нєдамір, із головою, утиснутою у гриву коня, погнав на міст, за ним скочили Ґилленстерн і кілька лучників. За ними зі стуком увалився на тріскотливі колоди королівський фургон, на якому билася на вітрі хоругва із грифоном.
– Це лавина! З дороги! – завив іззаду Ярпен Зігрін, нахльостуючи бичем кінські зади, випередивши другий віз Нєдаміра й розкидаючи лучників. – З дороги, відьмаче! З дороги!
Поряд із фургоном ґномів пронісся Ейк із Денесле, сидячи в сідлі рівно й незворушно. Якби не смертельно-бліде обличчя і стиснуті у переляканій гримасі уста, можна було б подумати, що мандрівний лицар не звертає уваги на каміння та валуни, що сипалися на шлях. Іззаду, від групи