– Йеннефер, – сказав холодно відьмак. – Я не можу зрозуміти. Навіщо тобі той дракон? Аж настільки тебе затьмарює жовтий колір його лусок? Адже ти не потерпаєш від бідності, маєш незліченні джерела існування, ти маєш славу. Тож про що йдеться? Тільки нічого не кажи про покликання, дуже тебе прошу.
Йеннефер мовчала, нарешті ж, скрививши губи, з розмаху копнула камінь, що лежав у траві.
– Є дехто, хто може мені допомогти, Ґеральте. Кажуть, що воно… ну, ти знаєш, про що йдеться… Кажуть, що воно не є невідворотнім. Є шанси. Я можу ще мати… Розумієш?
– Розумію.
– Це складна операція, дорога. Але взамін на золотого дракона… Ґеральте?
Відьмак мовчав.
– Коли ми висіли на мосту, – сказала чародійка, – ти про дещо мене попросив. Я виконаю твоє прохання. Незважаючи ні на що.
Відьмак сумно посміхнувся, вказівним пальцем торкнувся обсидіанової зірки на шиї Йеннефер.
– Занадто пізно, Йен. Ми вже не висимо. Мені вже все одно. Незважаючи ні на що.
Він очікував найгіршого, каскадів вогню, блискавки, удару в обличчя, лайки, прокльонів. Здивувався, побачивши лише стримане тремтіння губ. Йеннефер поволі відвернулася. Ґеральт пожалкував, що це сказав. Пожалкував за емоцію, яка до цього призвела. Межа можливого перейдена, урвалася, наче струна лютні. Він глянув на Любистка, помітив, як трубадур швидко відвертається, уникаючи його погляду.
– Ну, справи лицарського гонору маємо позаду, прошу мосьпанство! – закричав Богольт, уже в обладунку, стоячи перед Нєдаміром, який усе ще сидів на камені з неодмінним виразом нудьги на обличчі. – Лицарський гонор лежить отамочки й стогне тихенько. Кепська то була концепція, пане Ґилленстерне, випустити Ейка як вашого лицаря і васала. Не вказуватиму пальцями, але я знаю, кому Ейк міг бути вдячним за поламані кістки. Тому, скажемо чесно, одним рухом ми позбулися двох справ. Одного шаленця, який у шаленстві своєму хоче відродити легенди про те, як сміливий лицар перемагає у поєдинку дракона. І – одного крутія, який хотів на тому заробити. Знаєте, про кого я говорю, Ґилленстерне, так? Це добре. А тепер – наш хід. Тепер дракон – наш. Тепер ми, Рубайли, управимося з тим драконом. Але так, як треба нам.
– А домовленість, Богольте? – вицідив канцлер. – Що з домовленістю?
– У сраці я маю ту домовленість.
– Небачено! Це зневага до маєстату! – тупнув ногою Ґилленстерн. – Король Нєдамір…
– Що – король? – крикнув Богольт, спираючись на величезний дворучний меч. – Може, король хоче особисто, сам піти на дракона? А може, це ти, його вірний канцлер, увіпхнеш у броню свою пузо й вийдеш на поле? Чому ні, прошу, ми зачекаємо, прошу мосьпанство. Ви мали свій шанс, Ґилленстерне, якби Ейк заколов дракона – ви б узяли все, нам би ніц не дісталося, ані єдиної золотої луски з його хребта! Але тепер – запізно. Гляньте правді в очі. Немає кому битися у кольорах Кайнгорна. Не знайдете ви другого такого дурня, як Ейк.
– Неправда! – Швець Козоїд припав до короля, все ще зайнятого спогляданням тільки йому відомої точки на горизонті. – Королю, пане! Тільки трохи зачекайте, нехай-но наші підійдуть,