– Через палаючі ліси? Через загін, від якого ми ледь утекли?
– Певніше те, аніж шлях на південь. До Кен Трейса всього чотирнадцять миль, а я знаю стежки.
Відьмак дивився униз, на село, що гинуло у пожежі. Нільфгардці вже впоралися із бранцями, кіннота формувалася у маршову колону. Строката ватага скойа’таелів рушила гостинцем, що вів на схід.
– Я не повернуся, – відповів твердо. – Але проведи у Брокілон Любистка.
– Ні! – запротестував поет, хоча досі не повернув собі нормальних кольорів. – Я їду із тобою.
Мільва махнула рукою, підняла сагайдак і лук, зробила крок у бік коней, раптом розвернулася.
– До диявола! – гарикнула. – Надто довго й надто часто я рятувала ельфів від смерті. Нє можу зара’ дивитися, як хтось гине! Проведу вас до Яруги, шалені ви дурні. Але не південним, тільки східним шляхом.
– Там також палають ліси.
– Проведу вас крізь вогонь. Звикла.
– Ти не мусиш цього робити, Мільво.
– Певно, шо нє мушу. Ну, у сідла! Рушайте нарешті!
Не від’їхали далеко. Коні ледь рухалися у гущавині й на зарослих стежках, а дорогами вони користуватися не відважувалися – звідусіль доносився до них тупіт і брязкіт, що видавали війська на марші. Сутінки заскочили їх серед порослих кущами ярів, там вони зупинилися на ночівлю. Не дощило, небо було світлим від заграв.
Вони знайшли відносно сухе місце, всілися, загорнувшись в опанчі та попони. Мільва нишпорила по околиці. Щойно відійшла, Любисток дав волю довго стримуваній цікавості, що пробуджувала у ньому брокілонська лучниця.
– Дівчина наче сарна, – муркотів. – Ото тобі щастить на такі знайомства, Ґеральте. Струнка, зграбна, ходить, наче танцює. У стегнах трохи завузька, як на мій смак, а у плечах на крихту заміцна, але ж жінка, жінка… Ті два яблучка спереду, хо-хо… Мало сорочка не лусне…
– Пельку стули, Любистку.
– У дорозі, – марив далі поет, – довелося мені торкнутися випадком. Стегно, скажу тобі, наче мармурове. Ох, не було тобі той місяць у Брокілоні нудно…
Мільва, яка власне повернулася з патруля, почула театральний шепіт і зауважила погляди.
– Про мене балаболиш, поете? Шо зириш на мене, ледь я відвернуся? Птах мені на спину насрав?
– Усе не можемо нарадуватися твоєму таланту лучниці, – вишкірив зуби Любисток. – На стрілецьких змаганнях небагато знайшлось би в тебе конкурентів.
– Плети, плети.
– Читав я, – Любисток зі значенням глипнув на Ґеральта, – що найкращих лучників можна зустріти серед зерріканок, у степових кланах. А дехто начебто відтинає собі ліві груди, аби не заважали їм натягувати лук. Бюст, кажуть, затуляє тятиву.
– Мусив то якийсь поет вигадати, – фиркнула Мільва. – Сидить такий і виписує дурню, перо у нічний горщик макаючи, а дурнуваті людці вірять. То шо там, цицьками стріляють, чи як? До морди тятиву тягнуть, боком стоячи, отак ось. Нічого тятиві не заважає. Про те відрізання – то