Жоден з тих, які наближалися, молодшим не виглядав. Але не виглядав і старшим.
– Ведуть людей, – пробурмотіла Мільва, рухом голови вказуючи Ґеральту на групку, що виходила з лісу слідом за шісткою ґномів. – Мабуть, біженці, бо в’юками обвішані.
– Та й самі вони добряче обвішані, – сказав Любисток.
І справді, кожен з ґномів таскав на собі багаж, під яким швидко загнулися б багато хто з людей і багато хто з коней. Крім звичайних рюкзаків і сакв Ґеральт помітив замкнені на замки скрині, чималий мідяний казанок і щось, що виглядало наче малий комод. Один навіть ніс на спині колесо від возу.
Той, хто марширував на чолі, багажу не ніс. За поясом мав коротку сокирку, за спиною довгий меч у піхвах, загорнутих у шкіри смугастих котів, а на плечі зеленого, мокрого й нашорошеного папугу. Власне, саме він із ними й привітався.
– Вітаю! – гарикнув, затримуючись посеред дороги й беручись під боки. – Часи такі, що краще вовка у бору зустріти, аніж людину, а як уже сталося, то зустрічного краще стрілою з арбалета, ніж добрим словом привітати! Але хто співом вітає, хто музикою представляється, той, видко, свій хлоп! Альбо своя баба, перепрошую у милої пані! Вітаю. Я – Золтан Хівай.
– Я Ґеральт, – представився після хвильки вагання відьмак. – Той, який співав, – то Любисток. А оце – Мільва.
– Ррр-ррва мать! – скреготнув папуга.
– Дзьоба стули! – гримнув на птаха Золтан Хівай. – Вибачте. Мудра та заморська пташина, але неввічлива. Десять талерів за дивину віддав. Зветься Фельдмаршал Дуда. А ото решта моєї компанії. Манро Брюи, Йазон Варда, Калеб Страттон, Фіґґіс Мерлуззо й Перцифаль Шуттенбах.
Перцифаль Шуттенбах ґномом не був. З-під мокрого каптура визирав, замість розкудланої бороди, довгий і шпичастий ніс, що беззаперечно окреслював належність його володаря до старої і шляхетної раси гномів.
– А оті, – Золтан Хівай вказав на збиту купку, що затрималася віддалік, – то втікачі з Кернів. Як бачте, самі баби із дітлахами. Було їх більше, але Нільфгард налетів на їхню групу три дні тому, вирізав та розігнав. Надибали ми їх у лісах і тепер разом ідемо.
– Сміливо йдете, – дозволив собі зауваження Ґеральт. – Гостинцем та зі співами.
– Не здається мені, – ворухнув бородою ґном, – щоби марш із плачем був кращим рішенням. Від Діллінжену ми лісами йшли, тихо й скрито, а як війська пройшли, вийшли на гостинець, аби час надолужити.
Урвав себе, розглянувся по бойовиську.
– До таких картин, – кивнув на трупи, – ми вже звикли. Від самого Діллінжену, від Яруги, на гостинцях тільки смерть… Ви з оцими йшли?
– Ні. Нільфгард купців вирізав.
– Не Нільфгард, – покрутив головою ґном, спокійно дивлячись на вбитих. – Скойа’таелі. Регулярне військо не стане стріли