– N’ess tedd, – сказав він, удаючи співучий акцент. – Tearde. Mireann vara, va’en vort. Повернемося із командо, тоді торгівля. Ell’e? Розуміє dh’oine?
– Розуміє, – гавекар сплюнув. – Розуміє, що ви голі-босі, товар хочете взяти, а грошви немає. Геть пішли! І не повертайтеся, бо я тут із важливими особами маю бачитися, і вам тим особам безпечніше на очі не попадатися. Давайте до…
Він урвався, почувши форкання коня.
– Хай йому дідько! – гарикнув. – Запізно! Вони вже тут! Морди під каптури, ельфи! Не рухатися й ані пари з вуст! Колодо, дурню, відклади ти той арбалет, швиденько!
Шум дощу, громи й килим листя тлумили стукіт копит, дякуючи чому вершникам удалося під’їхати непомітно й миттєво оточити бук.
Це не були скойа’таелі. Білки не носили обладунку, а восьмеро кінних, що оточували дерево, полискували залитим дощем металом шоломів, наплічників і кольчуг.
Один із вершників наблизився ступом, здійнявся над гавекаром, наче гора. І сам був відповідного зросту, а ще сидів на могутньому бойовому жеребчику. Броньовані плечі його прикривала вовча шкіра, обличчя затуляв шолом із широким виступаючим наносником, що сягав аж до нижньої губи. У руці чужак тримав грізний на вигляд клевець.
– Рідо! – гукнув хрипко.
– Фаойльтіарна! – закричав у відповідь торговець трохи деренчливим голосом.
Вершник наблизився ще більше, схилився у сідлі. Вода струменем стікала зі сталевого наносника просто на карваш і зловороже поблискуючий дзьоб клевця.
– Фаойльтіарна! – повторив гавекар, вклоняючись у пояс. Зняв капелюха, дощ миттєво приліпив йому до черепа ріденьке волосся. – Фаойльтіарна! Я свій, пароль і відзив знаю… Від Фаойльтіарни їду, ваша вельможносте… Чекаю тут, як умовлено було…
– Що ото за одні?
– Ескорт мій. – Гавекар схилився ще більше. – Ельфи, значиться…
– Бранець?
– На возі. У труні.
– У труні? – Грім частково заглушив лютий рик вершника у шоломі з наносником. – Це тобі не минеться! Пан де Рідо явно наказав, аби бранця живим доставили!
– А живий він, живий, – поспішно пробелькотів торговець. – Як було наказано… У труну посаджений, але живий… Не моя була то ідея, з труною тією, ваша вельможносте… То Фаойльтіарна…
Вершник стукнув клевцем об стремено, дав знак. Троє кінних зіскочило з сідел і стягнули брезент з фургону. Як викинули на землю сідла, попони і в’язанки упряжі, у світлі блискавок Ґеральт і справді помітив труну зі свіжої сосни. Втім, не приглядався занадто уважно. Відчував морозний холод на кінцях пальців. Знав, що тут станеться за хвилю.
– Як же це, ваша вельможносте? – відізвався гавекар, дивлячись, як товари летять на мокре листя. – Добро ви мені з воза вигортаєте?
– Купую все це. Разом із упряжкою.
– Аааа… – на зарослу морду торговця виповзла ласа усмішка. – То інша справка. То буде… Дайте подумати… П’ять сотенок, з дозволу вашої шляхетності, якщо у темерській