– Я вже змінила. Я втекла з дому. Нє хотіла замітати халупу й відмивати підлоги. І чекати, поки наїдуть, підпалять халупу, а мене розкладуть на тій підлозі й…
Вона не скінчила, підігнала коня.
А пізніше була картина зі смолярнею. Саме тоді Любисток виригав усе, що того дня з’їв, – сухар і половину пліточки.
У смолярні нільфгардці – а може, скойа’таелі – розправилися із певною кількістю бранців. Яка то була кількість, зрозуміти не вдалося навіть приблизно. Бо для розправи вони застосували не тільки стріли, мечі й списи, а й знайдений у смолярні дроворубний інструмент – сокири, струги й дворучні пилки.
Були й ще картини, але Ґеральт, Любисток і Мільва нічого вже не запам’ятали. Викинули їх із пам’яті.
Стали байдужими.
У наступні два дні не проїхали вони й двадцяти миль. Надалі дощило. Спрагла після літньої суші земля вже обпилася водою досхочу, лісові стежки перетворилися на болотисті ковзанки. Тумани й опар відібрали можливість бачити дими пожеж, але сморід горілого вказував, що війська все ще недалеко й надалі палять усе, що приступне вогню.
Біженців вони не бачили. Були серед лісів самі. Принаймні так думали.
Ґеральт першим почув форкання їдучого слідом за ними коня. Із кам’яним обличчям розвернув Плітку. Любисток відкрив рота, але Мільва жестом наказала йому мовчати, вийняла лук із сагайдака біля сідла.
Той, хто їхав за ними, показався серед чагарника. Побачив, що його чекають, і притримав коня, червоно-брунатного жеребчика. Стояли вони так у тиші, що переривалася лише шумом дощу.
– Я заборонив тобі їхати за нами, – сказав нарешті відьмак.
Нільфгардець, якого Любисток востаннє бачив у труні, устромив очі в мокру гриву. Поет його ледве впізнав, одягненого у кольчугу, шкіряний каптан і плащ, без сумнівів зняті з когось із убитих біля возу гавекара. Втім, він запам’ятав молоде обличчя, яке від часу пригоди під буком не встигла змінити й скупа щетина.
– Я заборонив тобі, – повторив відьмак.
– Заборонив, – визнав нарешті юнак. Говорив він без нільфгардського акценту. – Але я мушу.
Ґеральт зіскочив з коня, віддав вуздечку поетові. Витягнув меча.
– Злазь, – сказав спокійно. – Ти вже знайшов собі шматок заліза, як я бачу. То добре. Ніяково було б мені тебе зарізати, якби був ти беззбройним. Тепер – інша справа. Злазь.
– Я не стану із тобою битися. Не хочу.
– Здогадуюся. Як і всі твої земляки, волієш інший різновид битви. Такий, як у тій смолярні, мимо якої ти повинен був проїхати, йдучи нашим слідом. Кажу: злазь.
– Я Кагір Мавр Диффрин еп Келлах.
– Я не просив тебе представлятися. Я наказав тобі злізти.
– Я не злізу. Не хочу із тобою битися.
– Мільво, – відьмак кивнув на лучницю. – Зроби мені ласку, вбий під ним коня.
– Ні! – нільфгардець підняв руку, не встигла Мільва поставити стрілу на тятиву. – Ні, прошу. Я злізаю.
– Краще.