Народна медицина і магія українців. Ірина Ігнатенко

Такі вірування, ймовірно, виникли через народні погляди на «жіночу» кров як на «нечисту», а сфера сакрального, священного, яким є знахарство, потребувала ритуальної чистоти. Відсутність вікових обмежень дозволяла чоловікам чаклувати в будь-якому віці. Жінка могла займатися знахарством лише після втрати репродуктивної функції, що пов’язано з уявленням про її «нечистоту». У чоловіків такого обмеження не було. Таким чином, не зважаючи на те, що жіноче чаклунство, знахарство, на перший погляд, було більш масовим та популярним, очевидно, що чоловіки не лише не «пасли задніх», а, ймовірно, могли бути «сірими кардиналами» української магії.

      Отже, підсумовуючи все вищезазначене, можемо сказати, що з давніх часів медична сфера більшою або меншою мірою асоціювалася з надприродним, магічним. Чим давнішою є інформація про лікування у минулому, тим тісніше особа лікаря пов’язувалася з чарами, духами, нечистою силою, причому їхній вплив поширювався не лише на здоров’я людини, а й на господарську та соціальну сфери. У народній традиції діяльність знахарів та чарівників була оповита ореолом таємничості, з нею пов’язувалися всілякі вірування. Крім цих двох персонажів, до магії з різних причин були причетні й інші персонажі: відьми та відьмаки, представники не хліборобських професій, мандрівники та прочани, іновірці та ін., що було пов’язано ї їхньою господарською діяльністю, способом життя або професією.

      З перших вуст про…

Надприродні здібності Івана Сірка

      Батько мій казав, що були люди такі, шо могли наперед усе знать. Із цих людей єдиний запам’ятався Іван Дмитрович Сірко, який все наперед знав. І чому він жодної поразки не потерпів у битвах, тому шо знав, чим же кінчиться битва і як обдурить ворога! Він, можливо, цього навчився у своїх попередників, яких він дуже любив і вірив у них – волхвів <…> характерники були. І характерники це не хто інші, як люди, які в свій час мали ну, я вам скажу, надлишкові здібності. От одна людина вміє писати вірші, а інша ще кращі! От одна лікує хорошо, а інша ще краще! <…> І казали старі люди, що в далекі годи сам отаман невмирущий та й по Січі ходить! Раз в могилі тяжко стало: він устав з труни раненько, взяв кресало та табак, люльку та й виліз тихесенько. Став, навкруги оглянувся, а Дніпро шумить, і шелестить очерет, і пісок цілує. Надивившись на донечку любу, дорогою та й огорнув її білою гавою та й спать ліг, утомившись журбою такою. Під донечкою він мав свою Січ!

      Сірко лежить в курені, спочиває, в жару таку, як оце! А там у нього був свій курінь – прохладно. «Гей, джуро, хто там на Май-горі стоїть?» – «Та якраз ета сотня, етого як же його, щас спомню – Брекала Михайла». – «Так негайно скачи до Брекала, скажи, що сьодні вночі буде буревій, гроза і татари прийдуть з того берега красти коней у плавні».

      «Та тихо – дивіться». – «Та січас тихо, а ти, сукин син, знаєш, шо буде через 2 часа?!» – «Ні, не знаю, пане отаман!» – «Так, бігом поскакав, сказав Брекалу».

      От чому не спиться старому, йому ввижається: то дощ, то буря! Які там буря, який дощ?!