Такі вірування не викликають подиву, адже при виборі місця, закладенні фундаменту здійснювалося чимало обрядів, дійств, ритуалів, пересторог і табу. Головну роль у цих дійствах відігравав будівничий. Якщо він дотримувався встановлених будівельних традицій, мав добрі помисли, побажання, то це передбачало й щасливе життя в будинку. Якщо ж майстер закладав хату на лихо, дім міг стати несприятливим або непридатним для життя, через різні нещастя, які в ньому відбуватимуться: хвороби, біди, лихо тощо.
Цікаво, що жителі Карпат вірили в те, що сама присутність майстра вже освячує місце під забудову, тому не завжди для цієї мети кликали священика. Саме тому майстру-будівельнику намагалися всіляко годити, виказувати пошану й повністю сплачувати домовлений гонорар.
Цікаво зазначити, що особливим статусом і знаннями наділялися мандрівники, чужинці, подорожні, в ролі яких могли бути представлені солдат, жебрак, богомолець, старець тощо. Наділення майже всіх мандрівників статусом «знаючих» людей, посередниками між потойбічним і земним світом, не є випадковим, адже таємна сила в традиційній уяві українців пов’язана з дорогою, чужиною. Чужим, прийшлим людям завжди приписували надприродні сили, адже вони прийшли іззовні (на відміну від осілих за способом життя людей) і туди ж повертаються.
До «знаючих» (зазвичай у негативному сенсі) прираховувалися й представники інших етносів та віросповідань, адже вони були «чужі», а тому й небезпечні. Слід сказати, що у слов’янській традиції існували міцні переконання про особливу спорідненість демонічних істот та іновірців, бо вони «Хреста одвернули», тому в них немає душі. «Чужим» приписували шкідницьку діяльність, а також винайдення, разом із дияволом, «нечистих» речей: спиртного, тютюну, карт тощо. Крім того, за народними переконаннями, досить часто диявол якраз і з’являвся в образі «чужого».
Принагідно зазначимо, що у своїх легендах та переказах український народ наділяв магічними якостями й козаків, яких називали великими характерниками та химородниками. Вірили, що вони могли робити усілякі дива: перекидатися вовками, наводити на ворога ману, ловити руками кулі та ядра, переходити річку, не замочивши одягу, а прислужували таким запорожцям чорти, які їм ще й гроші возили.
Історики вважають, що наділення такими рисами козаків відбулося у ХІХ ст., внаслідок романтизації та ідеалізації цього образу й навряд чи могло мати реальне підґрунтя. Натомість фольклор, етнографічні записи рясніють такими переказами. Особливо в народній уяві козаком-характерником постає отаман Сірко. Деякі усні розповіді, занотовані мною під час експедиції до с. Капулівка,