Блукаючому світу для існування постійно потрібна нова енергія, тому він і поглинає усе, що наближається до нього на видиму відстань. Так чинить більшість світів. Втім, якщо вам трапиться срібний блукалець – можете не перейматися. Це світ волхвів, ельфів і просвітлених. Ті, кому щастило погостювати у срібному світі, розповідали усілякі дива. Втім, сьогодні срібні блукальці – неабияка знахідка. А от планета Несхідного Сонця не схожа на жодну з описаних.
На планеті Несхідного Сонця, як завжди, парило. Омега сидів у веранді перед вікном, яке ніколи не прочинялось і дивився на кактусові насадження, що простягались довкола на кілька сотень кілометрів. Голову його прикривав трикутний капелюх з газетного паперу кількастолітньої давнини. Він ні про що не думав.
– Напевно Мардук від нас відвернувся, – раптом сказала Даяна Роуз, потушивши в попільничці цигарку.
– Ти знову починаєш! Ще 2 тисячі років тому Аркс із Скари методом експериментальної фізики довів, що ніякого Мардука не існує. Мільйони років жриці нас дурили цим міфічним персонажем і до того ж так вправно, що навіть такі кити науки як Парфагор, Медалєв і Моносов ходили до Жовтого палацу аби відсвяткувати день народження придуманої істоти, – відповів Омега.
– Хотіла б я поговорити з Арксом, – зітхнула Даяна. – Я впевнена, що його тортурами примусили зректися віри в Мардука.
– Ти з ним уже не поговориш, він півгодини не дожив до початку вічності.
– Прикро… Я пам’ятаю, коли я ходила до школи, моя бабуся частенько навідувалась до Жовтого Палацу і просила у Мардука – то сонця, то дощу. І все – отримувала, – Даяна додала в каву вершків і відставила філіжанку на підвіконня.
– Даяно, ти не можеш цього пам’ятати. Тобі вже стільки років, що ти не можеш цього пам’ятати.
– Еге ж, скільки років! Ти й не знаєш, що доки ми не загубили час, нагадувати жінці про її вік було вульгарно.
– Не можу побачити в цьому нічого поганого.
– Він не може побачити, – буркнула Даяна. – Усе ж таки моїй бабці пощастило більше, ніж мені. Вона встигла померти до початку хаосу.
– Називай це як заманеться. Як на мене, то краще жити. Бачиш скільки всього смішного.
– І тобі не здається це безглуздям! Живеш і не старієш на жоден рік – ніби й не живеш. Раніше все було інакше, доки Мардук від нас не відвернувся.
– Що ти ще вигадаєш! Мардук, Мардук… Де ж він, твій Мардук, скажи мені. Може сходи і ти в Жовтий Палац як твоя бабця – попроси у нього дощу або ночі. – скривився Омега.
– Мені остогидло жити. І ніяка халепа нас не візьме.
Вхідні двері скрипнули і Даяна з Омегою почули монотонне цокання палиці по підлозі.
– От кому й справді не пощастило, так це Кріту, – зітхнув Омега. Сердега вже ногою був у могилі, коли час припинив ходити. А тобі чого нарікати! Ще можеш перечитати усі книги, навчитись балету, лижному спорту і аквааеробіці, вивчити з півсотні мов, зайнятися астрономією…
– Тю… Ти що! Я вже всьому цьому навчилась і встигла забути.
– Можна навчитись вдруге.
– Що