– Зоране, я вчора сказала усе, що я думаю. Та це не означає, що після вчорашнього свята, я побіжу до мерії або до зали Ради, і буду там витанцьовувати, чи кричати протести проти керівника Лейтона. І узагалі, якось це занадто швидко розгорілося.
– Так… – потягнув той, – ти з Саланору, це квітуче і щасливе місто. Ви мало знаєте, що робиться на іншому боці планети, чи ж на інших.
– Зоране, я все розумію. Та нажаль, такого рвіння щодо расових протестів не поділяю. А вже вимоги про усунення Лейтона, тим більше. Як сказав полковник Арлі: Галактична Рада може не витерпіти такого і прислати свої сили для втихомирення демонстрацій, і для вирішення ситуації.
– Це й справді можливо. Та, я думаю, керівник Лейтон мудра людина, як би там не було, він не підставить свій народ і піде у відставку.
– Я б на це не сподівалася.
Можливо дискусія продовжувалася б ще деякий час, та подала сигнал інша лінія зв’язку, і обличчя Зорана на фоні натовпу зникло. Те що з’явилося замість нього, змусило Вікторію миттєво стати по команді струнко. Селіна Айа кивнула, вітаючи курсанта.
– Ви можете сісти.
Дівчина опустилася на ліжко.
– Доброго ранку, капітане.
Пані Айа всміхнулася.
– Бачу, Вікторіє, ви не поспішаєте у відпустку.
З якоюсь дивною упевненістю сказала вона.
– Так, пані капітан.
– Добре. Тоді, як буде час, зазирніть до мене, хочу дещо вам запропонувати.
Вікторія узяла згаслий комунікатор і вдягнула його на зап'ясток. Прохання Селіни дуже зацікавило молоду курсантку, бо це могла бути робота, яка стане досить поважною причиною не повертатися додому на ці канікули. Тож без зайвих думок і вагань дівчина вирішила іти до пані Айї. Занять у них вже не було, та викладачі усі ще були на місці.
Прихопивши каву у невеличкому кафетерії унизу біля навчальних корпусів, Вікторія з заздрістю поглянула на парадну форму випускників «місячних котів», що відточували парадний крок, до майбутнього свята, і побігла далі. Міцна кава прояснила розум і привела сплутані думки до ладу. У коридорах було порожньо, курсанти вже роз’їхалися, щасливі, що мають два десятки днів волі. Хоча Вікторію це не радувало.
Секретарка Ліза Мару, як завжди радісно привітала студентку і повідомила, що пані Селіна чекає. Вікторія посміхнулася, проковтнула останнє печиво, що було до кави, і нахилилася до секретарки.
– Пані Лізо, а чому така увага до моєї персони?
Немолода, та все ж симпатична жінка посміхнулася у відповідь, вочевидь вона добре знала чому, та казати не збиралася.
– Ідіть, курсанте, самі усе дізнаєтеся. Одне можу сказати – боятися вам нічого.
Так, заспокоїла. Вікторія кивнула. Як би вона не любила і не поважала Селіну Айю, та коли начальник навчального корпусу запрошує до себе без явної причини, стає трохи страшно. Дівчина поправила форму і підійшла до дверей, які безшумно роз’їхалися у різни боки, пропускаючи її у кабінет.
Варто було лише крок зробити, як Вікторію у жар кинуло,