– Щось трапилось?
Клері миттєво зрадила жіночу стать.
– Дівчата з іншого кінця вагону витріщаються на тебе.
Джейс промовив з глибоким задоволенням:
– Ясна річ, – сказав він. – Я неймовірно привабливий.
– Ти ніколи не чув, що приваблива риса – це скромність?
– Тільки від негарних людей, – зізнався Джейс. – Може, лагідні й успадкують землю, та на сьогодні вона належить марнославним. Таким, як я, наприклад. – Він підморгнув дівчатам, які пирснули та сховалися за своїм волоссям.
Клері зітхнула.
– А як це вони тебе бачать?
– Чари доволі клопітно використовувати. Іноді ми обходимося без них.
Здавалося, випадок з дівчатами в потязі трохи покращив настрій Джейса. Коли вони вийшли зі станції й попрямували до квартири Клері, він витягнув з кишені одне з лез Серафимів і почав крутити ним між пальцями, щось наспівуючи собі під ніс.
– Ти без цього не можеш? – запитала Клері. – Це дратує.
Джейс почав намугикувати голосніше. Мелодія нагадувала щось середнє між наспівом «З днем народження вас» та популярною патріотичною піснею.
– Пробач за ляпаса, – сказала вона.
Він перестав наспівувати.
– Радій, що вдарила мене, а не Алека. Він дав би здачі.
– У нього аж рука свербіла, – визнала Клері, відкинувши ногою порожню бляшанку з-під безалкогольного напою, що трапилася на її шляху. – Як це тебе Алек назвав? Пара… що?
– Паработай, – сказав Джейс. – Це означає «пара воїнів, які борються разом і ближчі, ніж брати». Алек більше, ніж мій найкращий друг. Наші батьки були паработай замолоду. Його тато був моїм хресним батьком. Тому я і живу з ними. Вони – моя прийомна сім’я.
– Але твоє прізвище не Лайтвуд.
– Ні, – сказав Джейс.
Дівчина хотіла розпитати про його прізвище, але вони підійшли до її будинку. Серце Клері голосно загупало в грудях, напевне, його було чутно за багато кілометрів. У вухах шуміло, а долоні спітніли. Вона зупинилася перед живоплотом і повільно підвела очі, очікуючи побачити жовту поліцейську стрічку, що охороняла передні двері, розбите скло на газоні та довкола розгардіяш.
Але жодних ознак руйнування не було. Купаючись у приємному полуденному світлі, фасад із бурого пісковику, здавалося, аж блищав. Бджоли ліниво гули навколо трояндових кущів під вікнами мадам Доротеї.
– На перший погляд, нічого не змінилося, – сказала Клері.
– Зовні, – Джейс засунув руку в кишеню джинсів і витягнув ще один хитромудрий пристрій з металу та пластику, який Клері помилково прийняла за мобільний телефон.
– Отже, це сенсор? Для чого він? –