Він не ворушився. Дівчина поклала руку йому на плече. Сорочка хлопця була липкою від крові. Вона не знала від чиєї – Джейсової чи велетової.
– Джейсе?
Він розплющив очі.
– Він сконав?
– Майже, – похмуро відповіла Клері.
– Дідько, – скривився він. – Мої ноги…
– Не ворушись, – Клері підповзла до його голови, просунула руки під пахви і потягла. Він скрикнув від болю, коли його ноги вислизнули з-під велета, що був в агонії.
Коли Клері відпустила його, Джейс насилу звівся на ноги, притиснувши ліву руку до грудей. Вона також підвелась.
– З рукою все гаразд?
– Ні. Зламав, – простогнав він. – Можеш дістати дещо з кишені?
Завагавшись, вона ствердно кивнула.
– З якої?
– Усередині куртки, справа. Витягни одне з лез Серафимів та дай мені.
Він не ворушився, коли дівчина нервово просунула руку в кишеню. Вона стояла так близько, що відчула його запах – суміш поту, мила і крові. Його дихання лоскотало їй шию. Клері намацала жезл та, не дивлячись, витягнула його.
– Спасибі, – мовив він. Його пальці пробігли по трубці, перш ніж він назвав її: «Санві». Як і попередній, цей жезл перетворився на зловісний кинджал, що тьмяно освітлював Джейсове лице.
– Не дивись, – сказав він, підійшовши до вкритого шрамами тіла. Юнак здійняв лезо над головою велетня й опустив його. Кров фонтаном бризнула з велетового горла, окропивши чоботи Джейса.
Вона майже очікувала, що гігант зникне, склавшись у кілька разів, як той хлопець із «Пекельного лігва». Та ні. У повітрі був важкий металевий запах крові. Джейс видав горловий звук. Його обличчя було біле: чи то від болю, чи од відрази, вона не знала.
– Я ж просив не дивитися, – повторив він.
– Я думала, він зникне, – відповіла вона. – Повернеться у власний вимір. Ти ж сам колись казав.
– Так помирають демони… – Кривлячись від болю, Джейс скинув з плеча куртку, оголивши верхню частину лівої руки. – То був не демон.
Правою рукою він витягнув щось з-за пояса. То був гладкий предмет, що нагадував паличку, якою він колись зробив на шкірі Клері кола, що перепліталися. Дивлячись на нього, вона відчула, що її зап’ястя почало припікати.
Джейс побачив її пильний погляд й спробував усміхнутися.
– Це, – сказав він, – стило.
Взявши його, мов олівець, хлопець почав малювати по шкірі руки. Жирні чорні лінії створювали знак, схожий на татуювання.
– Ось що відбувається, коли Мисливець за тінями поранений, – пояснив Джейс.
Коли він