Барда, натомість, не радувало зацікавлення поліцая його дітьми. Він не мав наміру дарувати комусь 150 марок тільки за те, що нас пропустять без огляду. Він піде пішки в Берлін і залишить мене тут, і понесе всіх дітей на горбі, тільки для того, щоб відчути в руках ШТУКУ справжньої валюти. Так думав Бард, але німець був митником не з Рава-Руської, а з Коттбуса, і він не знав, що можна брати в людей гроші, а також приймати від них хабарі товаром. Він виліз і сказав мені:
– Бітте поворотен морген, – ну, типу, поворотами поморгай.
– Ясен херен, – відповів я і посмикав перемикачем поворотів. Позаяк реле згоріло в часи, коли Стаханов бив власні рекорди в шахтах Донбасу, мені довелося смикати по черзі вниз-назад, вниз-назад, а потім вверх-назад, вверх-назад, щоби створити німцю ілюзію мигання лампочок, які без цієї процедури просто світили, як лампочка Ілліча в хаті щасливих селян з його портретом у руках.
– Я, гут. Бітте, ручнік арбайтен, – тим часом попросив він перевірити, чи лабає ручне гальмо. Я хотів показати на Барда і сказати, що зі мною ще і запасний ручник їде, але то було тільки зі злості, і я нагнувся в кабіну до ручки ручного гальма. Вона виглядала так, як величезний стоп-кран у поїзді. Червоного ядучого кольору ручка перекривала вхід у салон, коли була затягнута, а коли відпущена, – то за неї обов’язково заплутувалася штанина на лівій нозі. У всіх нормальних автомобілів ручник розташований поміж передніх крісел, а позаяк у «Побєди» був диван, його розмістили так, щоб він постійно нагадував про своє існування. Мій ангел-хранитель не дав відкрутити цю ключку тиждень тому, і слава йому і Господу Богу. Я затягнув ручник, який також останній раз працював хіба що на випробовуваннях цієї точили в конструкторському бюро в переддень підписання пакту Молотова-Ріббентропа. Паралельно з ним я був змушений непомітно втикнути на рулі першу передачу, на випадок, якщо б німцю збрело в його німецьку бошку спробувати зсунути її з місця. На той час навколо нас було набагато більше людей, ніж спочатку. Всі з цікавістю розглядали нашого динозавра, в якого багажник підпирався ручкою від лопати, бо не працював фіксатор. Хтось із них простягнув руку до цього нехитрого пристрою, але Бард жестом дуже вчасно відмовив його це зробити, показавши, що на місці його кінцівки в кращому разі залишиться культя до ліктя, а в гіршому – по плече, якщо кришка впаде і захлопнеться разом з його граблею. Коротше, німці взяли нас у кільце. В моїх генах бурлила партизанська кров мого діда, і мій мозок працював на всі можливі і примітивні виверти, які готували нам німаки. Хтось із них все-таки копнув ногою нашу ластівочку в бампер, сподіваючись перевірити силу ручника, і в цей момент від неї просто на його лаковані і вилизані, як собачі яйка, туфлі, типу лодочки, в яких ходять німці-погранці, впало з десять кілограмів болота, змішаного з автомобільним мастилом і солідолом. Німець з жахом подивився на свої білі шкарпетони, які втопилися під купою чорно-сірої маси. Якби навколо були українські митники, всі радісно би поржали зі свого колєги і завернули би нас додому. Так, заодно, для прикола.