Я, «Побєда» і Берлін (збірник). Кузьма Скрябін

біля могили Невідомого солдата. Евка ходила і трясла своїм довгим, майже до колін, хайром, і вся історія їхньої подорожі в УАЗику відклалася на ньому, як на перфокарті до старого комп’ютера. Голову треба було терміново десь помити, щоб Евуню раптом не здали до зоопарку, як давно пропавшу Русалку Дністрову. Позаяк у Томаса ванна кімната була відсутня, Бард періодично організовував вилазки в баню за пару кварталів, і всі дружно бігали туди полоскати своє начиння. Анжеліка також мала довгий хайр, і він не менш яскраво за Евкину голову відображав хронологію нелегкої подорожі своїм виглядом і запахом! Олежик відразу почувся вдома. Не знайшовши відповіді на риторичне питання: «А де ж тут свалка?» – він покопався в Томасовій шафі з книжками, нарив там атлас Берліна і підтюпцем вибіг з дому.

      – Нас запросили на паті, – ознаймив Бард, який щойно повернувся з хорошим пивком у руках, що вказувало на якісно проведену операцію по збуту манекенів.

      – Поїдем годинка восьма, – сказав він і, крутнувши носом на вигляд дівчат, миттєво потягнув їх в баньку. В хаті, навіть після того, як вони пішли, залишалося стільки народу, що складалося враження перебування в штабі терористичної організації. Подзвонив телефон, і я підняв слухавку. Там дуже швидко сказали щось по-німецьки, але яскраво чулося слово, яке я чекав почути найбільше – «Ауто».

      – Сорі, ніхт шпрехен дойч. Кен ю спік інгліш?[9] – постарався я залагодити назріваючий міжнародний конфлікт.

      – Найн, іх шпрехе інгліш ніхт,[10] – почулося з труби, і я запропонував голосу приїхати за нашою адресою: – Кен ю ком хіер зібен ур, флюгхаффен штрасе зекс ахт, – що мало означати: приїдьте будь-ласка о сьомій годині за номером 68. У телефоні заскрипіло, і пішли гудки. Я махнув рукою, бідкаючи себе за те, що в підручнику німецької мови за два роки пройшов чотири сторінки, пішов доїдати картофеллєн салат.

      Народ готувався до паті – кожен по-своєму: Анжеліка волала якісь душерозриваючі напєви, які родилися в її голові, як мухи з опаришів, Евка далі трясла своїм вже чистим, але мокрим волоссям, Бард і Тері пили півасік на кухні, смакуючи майбутню вечірню пригоду, а я гіпнотизував поглядом телефонний апарат, примушуючи його подзвонити і голосом Рокфеллера спитатися, чи хтось не продає «Побєду» тисяч за двісті марок. Час повільно підкотився до Зібен Ур, і як має бути – нам у двері задзвонили ще раз. Хтось кинувся відчиняти, і я, боячись, щоб не відшили моїх клієнтів, ринувся до виходу. У дверях стояли Томас, кривоногий старий рижий німець, і його жінка – фрау з явно не німецьким фейсом.

      – Хі із інтерестед ебаут йо кар,[11] – голосом ангела з кліпу Юрітмікс сказав до мене Томас.

      – Хай, – сказав я і привітався з подружжям, яке виглядало ніби на кастінгу в «Сімейку Адамсів». Ми вийшли на вулицю – «Побєдка» стояла біля тротуару, займаючи місце на три малолітражки, і турки, які звикли їх тут ставити, дивилися на неї з охотою розпиляти її і переплавити