Я, «Побєда» і Берлін (збірник). Кузьма Скрябін

який був явно потомком Чингізхана, війська якого тусували у нашому районі довший час, був короткого зросту, з кривими ніжками іксом, розкосими монгольськими очима і жовтим кольором шкіри. Справжній українець. На маленькій голові теліпалася величезна, як для нього, фуражка, з пластмасовим дашком, з’їжджаючи вперед, вона била його по носі. Тоді він робив головою кивок уверх, ніби відганяв муху, яка хотіла сісти йому на ніс, і фуражка ненадовго поверталася на своє місце. Вікно в моїх дверях не відкривалося, і я відкрив двері, щоби почути, що він скаже. Двері пригвоздили маленького погранца до стіни його будки, він вирячив очі і, обтираючи всьо болото з «Побєди», своїм вже далеко несвіжим мундиром протиснувся і виліз на волю.

      – Ти, чуєш, осторожно, чуть людину не придавив, – ображено сказав він.

      – Я ж не винен, шо та людина розміром, як пес, – сказав я вже на ходу, і він того, на щастя, не чув. Ми в’їхали на абсолютно пусту і затишну митницю. Жаби квакали в сусідньому з кордоном озері, легкий вітерець ворушив верхівки дерев і носив по території незаповнені митні декларації. Я не глушив машину, позаяк діставати корбуна границі не входило до моїх найближчих планів. З корчів вилізла фігура митника в пом’ятому прикиді, і він підійшов до машини. Його хитнуло, і він схопився за ручку задніх дверей. Двері піддалися і відкрилися – з них випало п’ятеро голих фігур. Ніколи в житті митник не тверезів, і не сивів, і не какав одночасно. Він присів і, обхопивши голову руками, крикнув:

      – Та ж мертвих дітей не можна, хлопці! У нас же границя!

      На моє і Барда щастя з поближчого вагончика вийшла ще одна фігура, знайома мені до болю зі школи. ФЄДЯ – наше спасіння. Скільки раз протягував він мене через безнадійно довгі, як романи Толстого, черги до кордону. Він підійшов до нас і, хапаючи за руку сивого вже на той момент колєгу, сказав:

      – Давай талончик. – Взявши його другою рукою, відволочив друга у вагончик і за хвилину повернувся з проштампованим пропуском для виїзду.

      – Сьогодні в поляків чорна бригада, – сказав він змовницьким тоном. – Вважайте там, можуть не пустити з вашими пасажирами.

      Ми подякували, сіли в машину і переїхали на польський бік. Перше, що сказав нам поляк, кинуло мене у піт:

      – Згасіць сільнік! – це означало, що я мав виключити двигун. Машин більше не було, і вся увага впала виключно на нас. Не виключити – означало, що я через три хвилини знову побачу Фєдю, нам таке не підходило. Ми їхали в Європу.

      Я вирубав мотор і вийшов з машини.

      Поляк підозріло подивився на Барда, який, ніби сьомий манекен, сидів у машині і не рухався.

      – До конд єдзєцє?[1] – запитав він голосом Адольфа Гітлера, який читав промову по радіо.

      – До Берліна на фестіваль, – чистою польською відповів я. – Театр єднего актора, тен пан в окулярах єст акторем, манекіни – для сценографії, а я му помагам.

      Поляк довго ходив навколо машини і простукував двері. Його не цікавили манекени, на яких Бард заробляв більше, ніж будь-який наркоділер з