– А в тебе ті ключі?
– Тут, у мене, – відповіла дівчина і віддала ключі воякові.
Він сказав:
– Лягай, дівчино, спати, а я піду в комору. Туди буде лізти більша сила, і треба щось придумати.
Він вийшов надвір, наблизився до каси. Відімкнув двері і зайшов. А розбійники зійшлися біля задньої стіни, долотами робили діру. Коли вибили її, почали по одному залазити в комору. Але тільки показався перший, як гусар махнув шаблею: відтяв йому голову, а самого розбійника втягнув до комори. Так він повідрубував ще вісім голів. Коли поліз десятий розбійник, то вже зазоріло. Він побачив у коморі вбитих і відразу подався назад. Юра йому тільки розітнув лице. А потому сів собі на стільчика і глибоко замислився: що він наробив – зарубав одинадцять людей, а дванадцятий утік із розрубаним лицем! То великий гріх! Правда, гріх є вільний і невільний. Ті злодії прийшли серед ночі й забирали в чоловіка гроші. Але гроші були й не його, вони були державними. Він лише розпоряджався ними.
Вранці лісник вернувся додому, а в сінях – двоє вбитих. Покликав дочку:
– Що се тут за новина? Скажи мені, небого.
І вона все розповіла батькові, як мала постраждати за державні гроші. Стільки було щастя, що прийняла на ніч вояка. Він урятував її життя, аби ще розквітала.
А лісник запитує:
– Та де той вояк?
– Не знаю, де, няньку солоденький. Дала йому від каси ключі і, як вийшов, я його не виділа. Боялася виходити, бо вже була північ… Ходім у хлів: якщо кінь ще там, то хлопець не поїхав – він десь у нашому дворі.
Прийшли, заглянули у хлів – кінь стоїть на місці. Тоді пішли до каси, тихо відчинили. Дивляться, а він сидить на стільчику, той молодий вояк. Та сидить засмучений, бо коло нього вбиті. Вояк піднявся, привітався до пана. Правда, то був чоловік не з панського роду – просто колись кожного, хто на собі мав чорний піджак, називали паном. І питає той пан вояка:
– Котрою дорогою йдеш, синку?
– Іду у відпустку: мене відпустили на три місяці – провідати свою старшину. За шість років я був на війні, весь час у першій лінії. Сам лишився живий і здоровий, та не знаю, чи живі домашні. Скільки я не переслав листів – ніхто мені з дому не відписував. Може, й не живуть…
Лісник йому каже:
– Побудь, синку, в мене. Буде тобі добре.
– Дякую вам, пане, – відповідає Юра. – Але мені няньо й мама перші, мушу йти додому. Коли вони померли, то повернуся до вас.
І з тим словом зібрався в дорогу.
Приїхав він у своє село, та не розуміється: там, де була його рідна хата, стоїть новий двоповерховий дім. Юра думає собі: «Ой, напевне, няньо й мама вмерли, а наш город перебрав корчмар і побудувався». Розпитати нікого, бо ніч. Але він якийсь вояк! І пішов до старости. Збудив його і ступив до хати. А староста не впізнає хлопця, що він їх, сільський. Почав його питати:
– Звідки ти, гусаре?
– З війни, – відповів Юра, – їду у відпустку.
– Ой, і мій десь на війні. Переспи в нас, синку.
Та старостиха озвалася:
– Не стримуй вояка! Тут малі