1 Якби мій вірш був жорсткий та суворий,
Щоб міг відповідать безодні тій,
Де починаються всі скелі й гори,
4 Я б вилив сік своїх думок і мрій
Якнайповніше, а без цього статку
Підношу полохливо голос свій,
7 Бо значно важча справа – без остатку
Дна світового дати малюнки,
Аніж дитячий белькіт: «мамко», «татку».
10 Поможуть віршу хай святі жінки,
Як Амфіону будувати Фіви,
Щоб він уславив бачене, дзвінкий!
13 О створений на лихо роде хтивий,
Думки про тебе в нас такі сумні!
Вже вівці кращі, аніж ти, бунтливий!
16 Коли ми опинилися на дні
В гіганта під ногами, я негайно
Став оглядати мури обвідні.
19 Зачулось враз: «Уважніше ступай-но,
Не йди по головах братам в біді,
Бо й так вони страждають надзвичайно!»
22 Оглянувшись, побачив я тоді,
Що під ногами озеро, дзеркалам
Подібне, але зовсім не воді.
25 Узимку під таким товстим вкривалом
Не спить Дунай поміж австрійських рік,
Чи Танаїс ген за холодним валом;
28 Коли б то величезний Тамберник
На озеро це впав, чи П’єтрапана, —
Крізь лід би жоден камінь не проник.
31 Як жаба висуває, мов із жбана,
З води свій писок кумкать в пору спек,
Коли селянка снить жнивами зрана,
34 Так мертві тіні в лід, немов у глек,
До ліній стиду на лиці ховались,
Зубами повторявши стук лелек,
37 Обличчями найнижче всі схилялись;
Про холод – ротом, а в чуттях тяжких —
Про болі серця – зором признавались.
40 Спустивши очі, біля ніг своїх
Побачив я дві тіні зледенілі,
Що й кучми переплутались у них.
43 «Скажіть ви, стиснуті в єдиній брилі, —
Сказав я, – хто ви?» Не звелись самі,
Лиш вбік зирнули, скільки чулись в силі.
46 І тут їх очі налились слізьми;
І сльози бралися відразу льодом
Від холоднечі вічної зими.
49 Вони були подібні двом колодам,
Які скобами збиті ще міцніш,
Аніж цапи б сплелись в борні над бродом.
52 А інший, прихиливши вид щільніш,
Який з морозу без ушей зостався,
Сказав: «Чом в нас, як в дзеркало, глядиш?
55 Щоб ти докладно про обох дізнався, —
Діл, де біжить Бізента, в їх роду
І від Альберто, батька їх, дістався.
58 Вони й одноутробні, на біду,
Нікого ти не знайдеш у Каїні,
Хто більше б заслужив тремтіть в льоду:
61 Ні той, кому пробив – йому і тіні —
Огруддя списом доблесний Артур,
Ані Фокачча, ані той в глибині,
64 Хто заступа нам стежку до тортур
І називався Сассоль Маскероні, —
Його в Тоскані знає кожен мур.
67 І, щоб не бути в розпитів полоні,
Дізнайсь, що Камічоп де Пацці я
Й мені Карлін потрібен в обороні».
70 Я тисячі тих бачив, хто з лиця
Був синій, як собака, й зріть не можу
Відтоді крижаного